Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

— Чи вони розповідали про Львув?

— Ніколи.

— Про його вплив?

— Не розповідали.

Чи страх війни тиснув на його батька? Це питання викликало здивований погляд, а тоді мовчання.

— Цікаве питання, — відповів він, — але ні. Він тримав це у собі. Можливо, батько ділився з моєю матір'ю, але про те, що відбувалося у Польщі, — ні слова. Ми ніколи не говорили про ситуацію у Лемберзі. Він знаходив інші теми для розмови.

Я наполіг.

— Ну, це був страшний період, — врешті поступився Елі. — Він знав, що може статися щось жахливе, не обов'язково мало статися, чи не обов'язково мало статися так, як воно сталося.

Його батько був апатичний, це був якийсь захисний механізм. Елі пояснив:

— Він займався своїм життям, своїми справами, намагався переконати батьків переїхати. Час від часу він писав їм листи. На жаль, вони не збереглися. Він не поїхав до Польщі, аби побачитися з батьками. Я не знаю, чому він був апатичним, але стосунки з батьками збоку виглядали прохолодними, хоча я знав, що він їх дуже сильно любить. Я сумніваюся, що вони разом з мамою коли-небудь сідали і радилися між собою: «Чи треба нам розповісти хлопчикові про це?»

— Чи він розповідав про своє польське минуле?

— Ні. У нашому домі точно було відомо те, що він виріс у консервативній єврейській сім'ї у Польщі. За святковим столом він проводив традиційну трапезу Седер Песах[16], супроводжуючи ритуал традиційним співом, який мені дуже подобався, мелодія і досі засіла в моїй голові. Але я не пам’ятаю жодної предметної розмови про його польське життя.

— Ви ніколи про це не говорили?

— Жодного разу.

Елі трохи помовчав, а тоді сказав:

— Він був зайнятий своєю роботою, — після цього важко зітхнув.

37

«Зайнятість своєю роботою» принесла подальший успіх. Наприкінці 1937 року хлопчину родом з маленького містечка Жолкєв було обрано на престижну посаду голови кафедри міжнародного права Кембриджського університету.{157} У січні 1938 року Лаутерпахт сів у потяг на станції Кінг Кросс і поїхав на місце своєї нової роботи, разом з якою отримав стипендію науковця у Триніті-коледжі. Від Кельзена і колег з LSE надходили листи з привітаннями. Його тепло привітав директор Філіп Ноель-Бейкер{158}, а також сер Вільям Беверідж, колега, який допомагав влаштовуватися біженцям з Німеччини, коли мав вільну хвилинку і міг відволіктися від своїх роздумів над створенням сучасної системи соціального забезпечення.

«Я завжди відчував до вас почуття глибокої вдячності, — зазначив у своїй відповіді Лаутерпахт, — за допомогу з біженцями-науковцями і вашу щиру прихильність».

Новини з Кембриджа принесли горду і радісну відповідь зі Львова. «Мій любий і найдорожчий сину! — писала Дебора. — Дякую тобі тисячу разів за цю добру новину».{159} У листі були натяки на фінансові труднощі і те, що Арон працював у далекому Гданську. «Ми не можемо бути щасливими разом», — писала вона.

У вересні сім’я переїхала до більшого, напівокремого будинку на Кранмер-роуд у Кембриджі, який придбали в Макнейрів за тисячу вісімсот фунтів. Це була обсаджена деревами вулиця з просторими будинками, багато з яких мали власні заїзди. У новому будинку були вітальні, їдальня, комора для продуктів і допоміжна кухня для приготування їжі. Страви подавали пунктуально — обід о першій, вечерю о сьомій, — про що сповіщали звуки мідного гонга. Чай подавали о пів на п’яту{160}, часто зі шматком «Вікторії», пухкого бісквітного торта з місцевої пекарні «Фіцбілліс», яка і досі діє у Кембриджі.

На другому поверсі були окремі спальні Лаутерпахта, Рахиль, Елі і робочий кабінет для Лаутерпахта. Саме тут він працював, часто під класичну музику як звукове тло, сидячи у зручному кріслі з горіха, за великим, оздобленим шкірою робочим столом із червоного дерева, позиркуючи час від часу у вікно на сад.

Тут були яблуні і сливові дерева, за якими Лаутерпахт сам глядів і підрізав їх, а також нарциси, троянди і його найулюбленіші квіти конвалії. Він надавав великого значення бездоганно скошеному газонові, за яким слідкував садівник, і все життя боявся застудитися, якщо стане босими ногами на мокру траву. Через це, коли трава була волога, він завжди ходив на п’ятах, розчепіривши пальці, аби змінімізувати контакт із землею. «Це було колоритно», — згадував Елі.

Лаутерпахти жили в достатку, але не були заможними. Внутрішнє оздоблення дому було скромним, а впродовж перших десяти років у них навіть не було центрального опалення. Винятковою поступкою марнотратству була купівля автомобіля за дев’яносто фунтів, вживаного «Стандарда» моделі «Салун 9», виготовленого у Ковентрі. Герш не був спокійним водієм і страшенно хвилювався, якщо швидкість перевищувала п’ятдесят миль на годину.

Інші мешканці вулиці втілювали різноманітний новий світ Лаутерпахтів. Безпосередній сусід з будинку № 8, д-р Брук, був колишнім священиком. Професор Девід Вінтон Томас, королівський викладач івриту, який колись грав за регбійну команду Уельсу, жив через дорогу у 4-му будинку. Трохи далі під № 13{161} мешкав сер Персі Вінфілд, «професор Рауза Бола» з англійського права, провідний авторитет країни з англійського деліктного права («Вінфілд про делікт» досі використовується, історик Саймон Шама сказав, що ця книга врешті відбила в нього будь-яку охоту цікавитись правом).

Сер Ернест Баркер, професор політології, мешкав під номером 17, невтомно працюючи над своєю «Британією і британським народом». Артур Кук, заслужений професор класичної археології у відставці, жив під номером 19. Будинок № 23 займав Френк Дебенгем{162}, професор географії і перший директор університетського інституту полярних досліджень імені Скотта (у молоді роки він брав участь в останній експедиції Роберта Фолкона Скотта до Антарктиди, пропустивши сумнозвісну кінцеву частину маршруту до Південного полюса через травму, отриману під час гри у футбол у глибокому снігу).

Лаутерпахт любив ходити пішки до «Триніті» і до сусіднього юридичного факультету. Був пунктуальний і завжди вимогливий до зовнішнього вигляду. Він читав лекції у темному костюмі і мантії і обожнював носити гомбург-капелюха, в якому його часто бачили. Одного разу, під час подорожі залізницею з Гааги до Швейцарії, улюблений капелюх «вилетів з вікна і акуратно впав на колію»{163}, про цей надзвичайний випадок варто було написати Рахиль, а також провести трохи часу у бюро знахідок Лозанни. Капелюха так і не знайшли.

Рахиль все ще залишалася у Лондоні, коли її чоловік проводив свою першу