Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Мабуть, він також зустрів по дорозі кількох «цивілізованих мандрівників», емансипованих польських євреїв, які, як і Лаутерпахт, вирушали на захід.
Лаутерпахт прибув на станцію Нордвестбанхоф, що у Відні, місті Фройда, Клімта і Малера. Воно переживало важкі економічні часи, травму розпаду імперії. Лаутерпахт був у Rote Wien — Червоному Відні — місті з мером соціал-демократом, який мав клопіт з біженцями з Галичини, інфляцією і загрозливою бідністю. Російська революція викликала у когось тривогу, а в когось — надію. Австрія була на колінах. Імперія розчинилася. Тепер ця країна залежала від чехів і поляків з їхнім вугіллям, від Баната з його зерном. У неї не було виходу до моря, втрачено більшість колишніх територій, включно з німецькомовними Судетами і південним Тиролем, Угорщиною, Чехословаччиною і Польщею, а також державою словенців, хорватів і сербів. Від’єдналися також Буковина, Боснія і Герцеговина. Через заборону укладати союз з Німеччиною, країна навіть не мала права називати себе Deutschösterreich (Німецька Австрія).
Відчуття підкорення і приниження згодом розбурхало націоналістичні настрої. Новоприбулі східні євреї з Галичини — молоді люди, такі як Лаутерпахт і Леон — ставали легкими мішенями. Приблизно тоді, коли Лаутерпахт прибув до Відня, біля мерії зібралося п’ять тисяч людей із закликами виселити з міста усіх євреїв. Два роки по тому{125}, у березні 1921 року, їхня кількість зросла до сорока тисяч, які взяли участь у мітингу антисемітів (Antisemitenbund) і вітали заклик директора Бурґтеатру Гофрата Міленковича встановити жорсткі обмеження робочих місць для євреїв.
Журналіст Гуґо Беттауер видав популярний роман «Die Stadt ohne Juden», де описав життя у місті без євреїв. «Якби я міг вибратися з охопленого вогнем гетто Лемберга і дістатися Відня, — заявляв один із персонажів твору Беттауера, — мабуть, я б шукав іншого місця, щоб покинути Відень»{126}. У романі «Місто без євреїв» починає розвалюватися, і з часом їх запрошують повернутися, а вигнання визнають помилкою. Беттауер дорого заплатив за такі ідеї: 1925 року його вбив Отто Ротсток, юний націонал-соціаліст, якого судили, але виправдали на підставі неосудності через психічну хворобу (згодом він стане дантистом). Націоналістична газета «Віннер моргенцайтунг» («Wiener Morgenzeitung») попереджала, що убивство Беттауера — це послання «кожному інтелектуалові, який пише заради якоїсь ідеї»{127}.
Такі події наповнювали життя Лаутерпахта у Відні. Він вступив до юридичного факультету університету{128}, а його викладачем був відомий філософ права Ганс Кельзен, друг і університетський товариш Зиґмунда Фройда. Кельзен поєднував академічне життя з практичною роботою. Під час війни він був радником австрійського воєнного міністра з юридичних питань. Він допомагав у написанні проекту нової революційної конституції Австрії, моделі, яку підхопили інші європейські країни, першого основного закону з незалежним конституційним судом, який мав повноваження тлумачити і застосовувати конституцію, і робити це на вимогу окремих громадян.
1921 року Кельзен став суддею Конституційного Суду, безпосередньо познайомивши Лаутерпахта з новою ідеєю не лише для Європи, а то й навіть для Америки: окремі особи мають неодмінні конституційні права і можуть відстоювати ці права у суді. Ця модель відрізнялася від тієї, яка захищала права меншин, як це було у Польщі. Дві ключові відмінності — між групами і окремими особами, між національними та міжнародними органами — вплинули на мислення Лаутерпахта. В Австрії окрему людину було поставлено в центрі правового порядку.
На противагу цьому, у «величному» консервативному світі міжнародного права, де панувала ідея, що закони служать суверенові, поняття, що індивід має законні права з позовною силою проти держави, було немислимим. Держава повинна вільно діяти на свій розсуд, якщо вона добровільно не прийняла обмежувальні правила (або якщо такі правила не було на неї накладено, як це було з Польщею за Договором про права меншин). Словом, держава могла робити зі своїми громадянами усе, що заманеться. Вона могла дискримінувати, катувати або вбивати. Стаття 93 Версальського договору і Договір про польські меншини, за яким згодом 1938 року мого діда Леона було позбавлено польського громадянства, можливо, і пропонували захист деяких меншин у деяких країнах, але вони не передбачали жодного захисту для окремих осіб загалом.
Лаутерпахта пригледів професор Кельзен. Він помітив його «надзвичайні інтелектуальні здібності»{129}. Молодий чоловік з міста Лемберг був з «направду науковим складом розуму». Кельзен також помітив, що Лаутерпахт розмовляє німецькою з «однозначним акцентом, що свідчив про його походження». Учень був «східним євреєм», а це було у Відні 1920 року «неабиякою перешкодою». Імовірно, це було причиною того, що він отримав у червні 1921 року свій диплом без відзнаки.
Лаутерпахт занурився у вивчення міжнародного права і взявся писати наукову дисертацію на тему нової Ліги Націй. Він мав двох наукових керівників: професора Лео Штрізовера, який був євреєм, і професора Александра Гольд-Фернека, який не був євреєм. У липні 1922 року Лаутерпахт здобув ступінь доктора політичних наук з оцінкою «відмінно». Така оцінка здивувала Кельзена{130}, який знав Гольд-Фернека як рішучого антисеміта (через п’ятнадцять років, після аншлюсу, Гольд-Фернек публічно — і хибно — звинуватить свого університетського колегу Еріка Фегеліна у єврейському походженні, через це видатний філософ буде змушений тікати до Америки).
У середовищі{131}, яке вимагало від Густава Малера бути хрещеним римо-католиком, аби диригувати у Віденській державній опері, Лаутерпахт знову зіткнувся з дійсністю, де існує етнічна і релігійна дискримінація. Це підштовхнуло його до нової ідеї «життєвої необхідності» прав індивідуумів. Йому не бракувало впевненості у собі. Він побачив себе у ролі інтелектуального лідера. Сучасники бачили в ньому чудового адвоката, молодого вченого з «гострим» почуттям гумору, сповненого прагнення справедливості. У нього було темне волосся і окуляри, рішуче обличчя і виразні очі. Лаутерпахт був замкнутою людиною, яка живе «у власному світі», однак він також займався політичною діяльністю і брав активну участь у студентському житті євреїв Відня. Він став головою Вищого комітету{132}, координаційного органу єврейських студентських організацій, а 1922 року його обрали головою Всесвітнього союзу єврейських студентів, почесним президентом якого був Альберт Ейнштейн.
Попри це він також брав участь у більш «приземленій» діяльності, допомагаючи роботі гуртожитку для єврейських студентів, що передбачало наймання економки. На цю посаду було призначено молоду жінку на ім’я Паула Гітлер. Тоді ніхто
