Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Ці події збіглися з нападами на євреїв по всій Польщі, що викликало занепокоєння в Сполучених Штатах та інших країнах щодо здатності новоствореної незалежної Польщі захистити свої німецькі та єврейські меншини. В тіні Версальського миру постала своєрідна колізія (quid pro quo): Польща мала б отримати незалежність за умови захисту прав меншин. За дорученням президента Вілсона гарвардський історик Арчибальд Кулидж зробив доповідь щодо ситуації у Львові та Галичині, закликаючи до забезпечення меншинам базових умов безпеки і захисту «життя, свободи і добробуту»{112}.

Президент Вілсон запропонував спеціальний договір, яким малося на меті пов’язати членство Польщі у Лізі Націй із зобов’язанням забезпечити рівне ставлення до расових і національних меншин. Вілсона підтримала Франція, але Британія виступила проти, побоюючись, що подібні права можуть надати й іншим групам, включно з «американськими неграми, південними ірландцями, фламандцями і каталонцями». «Нова Ліга Націй не повинна захищати меншини в усіх країнах», — висловив невдоволення представник Британії, або вона матиме також «право захищати китайців у Ліверпулі, римо-католиків у Франції, французів у Канаді, не кажучи вже про більш серйозні проблеми, такі як ірландська». Британія заперечувала будь-яке звуження суверенітету — права ставитися до інших на свій розсуд — чи будь-який міжнародний нагляд. Вона твердо стояла на цій позиції, навіть якщо б ціною була «більша несправедливість і більші утиски»{113}.

Такими були умови, за яких просіоністські та національні делегації євреїв прибули у березні 1919 року до Парижа з метою вимагати більшої автономії, мовних і культурних прав, принципів самоврядування і представництва в державних органах. Поки з цих питань велися дебати{114}, надійшло повідомлення про те, що за 350 кілометрів на північний схід від Львова, у Пінську, група польських солдатів замордувала тридцять п’ять цивільних осіб єврейського походження. Через це маятник гойднувся в протилежний бік. Версальські перемовини узгодили проект договору із захисту меншин у Польщі. 21 травня польській делегації вручили копію проекту угоди, яка відповідала закликові президента Вілсона «неухильно захищати»{115} права меншин. Новостворений уряд Польщі сприйняв цю угоду як недоречне втручання у його внутрішні справи. Ігнацій Падеревський, класичний піаніст і голова польської делегації, звернувся безпосередньо до британського прем’єр-міністра Девіда Ллойд Джорджа, аби висловити заперечення проти усіх пунктів проекту договору. «Не створюйте “єврейської проблеми”, — попередив він, — ні у Польщі, ні ще де-небудь». Побоюючись, що Варшава{116} не підпише згоди, Ллойд Джордж пішов на поступки.

Через місяць Версальський договір було підписано. Стаття 93 вимагала від Польщі підписати додатковий договір для захисту її «мешканців», які відрізняються від більшості населення за расовими, мовними чи релігійними ознаками{117}. Союзники залишили за собою право «захистити» ці меншини — ще одне приниження в очах Польщі, оскільки їй було нав’язано однобокі зобов’язання: права було надано окремим національним групам, але не всім, і держави-переможниці уникнули таких зобов’язань для своїх меншин.

Польщу буквально змусили підписати документ, відомий під назвою Малий Версальський договір. Стаття 4 присвоювала польське громадянство усім людям, які народилися у Львові і навколо нього, включно з Лаутерпахтом і Леоном. Від Польщі вимагалося вжити заходів для захисту своїх мешканців, «без огляду на місце народження, національність, мову, расу чи релігію»{118}. Меншини могли мати власні школи, релігійні та соціальні інституції, а також мовні права і свободу віросповідання. Проте договір про польські меншини ще й зробив права таких меншин «міжнародними зобов’язаннями», які захищає Ліга Націй. Будь-які суперечки з цього приводу скеровуватимуть до новоствореної у Гаазі Постійної палати міжнародного правосуддя.

Ці революційні зобов’язання дозволили деяким меншинам у Польщі мати право доступу до міжнародного захисту, але не для польської більшості. Це викликало зворотну реакцію, малий договір — мала бомба уповільненої дії, непередбачуваний наслідок міжнародного законодавства, яке мало на меті добрі наміри. Через кілька днів після підписання договору про меншини президент Вілсон доручив створити слідчу комісію для вивчення становища євреїв у Польщі, імовірно на прохання президента Падеревського.{119} Її мав очолити Генрі Моргентау, колишній посол Сполучених Штатів в Османській імперії. Маршал Юзеф Пілсудський, голова нового польського уряду, різко розкритикував цей договір про меншини: «Хіба не можна довіритися честі Польщі? — спитав він у Моргентау. — Усі політичні фракції всередині Польщі{120} погодилися бути справедливими щодо євреїв, але однаково Мирна конференція, за наполягання Америки, ображає нас, кажучи нам, що ми зобов’язані бути справедливими».

Комісія відвідала Львув 30 серпня 1919 року. Її члени оцінили «надзвичайно привабливий і сучасний вигляд»{121} міста, яке майже не зазнало руйнувань під час подій торішнього листопада, за винятком того, що єврейський квартал було «спалено». Комісія дійшла висновку, що, попри ті «перегини», які мали місце, лише шістдесят чотири особи було вбито, набагато менше ніж тисяча, про яку повідомлялося у «Нью-Йорк Таймс». Вона також встановила, що відповідальні за це були солдати, а не цивільні, тож буде «нечесно звинувачувати польський народ загалом»{122} у насильницьких діях, які вчинили кілька військових підрозділів чи місцевих банд.

Незадовго до свого від’їзду молодий радник комісії з юридичних питань Артур Гудгарт піднявся на Високий замок, великий пагорб на півночі, з якого відкривається вид на місто, у товаристві д-ра Фідлера[13], колишнього очільника Львівської політехніки. «У місті назріває проблема, — сказав Гудгартові д-р Фідлер, оскільки про це його попросили окремі єврейські школи. — Асимілюйтеся, або будьте готові до труднощів».

31

Майже через століття я пішки піднявся на вершину пагорба тим самим шляхом, яким піднімалися Фідлер і Гудгарт, аби подивитися на місто, яке було 1919 року на порозі великих змін. «Я не зміг скласти випускні іспити, — жалівся Лаутерпахт, — оскільки університет зачинив свої двері для євреїв зі східної Галичини»{123}. Він послухався поради письменника Ізраеля Зангвілла і подався до Відня.

Я відвідав дім, з якого він виїхав у Львові, — сіру чотириповерхову будівлю у неокласичному стилі на вулиці Театральній, яка не зазнала значних пошкоджень і змін, і слугує нині приміщенням «Козацького хостелу». Фотографія тих часів зображає будівлю, по обидва боки якої — церкви, і величну вежу міської Ратуші на задньому плані. На інформаційній табличці у вестибюлі, перед масивними сходами із заскленим дахом над ними, було вказано ім’я архітектора (інженера А. Піллера, 1911 р.). Квартира на другому поверсі мала балкон, з якого відкривалася чудова панорама міста.

Я уявив, як саме Лаутерпахтові було покидати цей вид. Мабуть, він ішов до залізничної станції і бачив навколо яскраві сцени, описані