Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
27
Лаутерпахт покинув Жолкєв 1910 року разом зі своїми батьками, братом і сестрою{84}. Йому було тринадцять, коли на шістдесят другому році ліберального правління імператора Франца Йосифа він перебрався до міста Лемберга для того, щоб здобути кращу освіту. Того року на Епсомському дербі переміг кінь з кличкою «Лемберг»{85}. Його власником був англійський холостяк Альфі Кокс, який не мав очевидного стосунку до міста.
Поки Арон займався лісопильнею на околиці міста, його син вступив до Гуманістичної гімназії і вже тоді вирізнявся з-поміж інших, умів чітко виражати свої думки. Він був ненаситним читачем, впевненим у собі, цікавився політикою і не виявляв бажання слідувати релігії. Однолітки вбачали у ньому лідера, розвинутого хлопця, який був упертим, непоступливим, з «дуже високим інтелектом» і переконаннями. На вулицях Лемберга відчувалася соціальна несправедливість, що живилася ксенофобією, расовою дискримінацією, самобутністю меншин і конфліктами. Це привертало увагу хлопця й ще змалку бентежило його.
У рідному містечку Жолкєв Лаутерпахт дізнався про існування розбіжностей між меншинами, про поділ, вкарбований у повсякденне життя завдяки різним релігійним віруванням і політичним переконанням. Лемберг демонстрував ще більш кровожерну незгоду між людьми. Місто стояло на лінії розлому між амбіціями націоналістів та імперіалістів, яку зауважив також і Леон. Попри те, що ортодоксальну єврейську сім’ю Лаутерпахтів було затиснено між римо-католицькою і східно-православною цивілізаціями, вони вважали, що живуть у мегаполісі, який є епіцентром ліберальної цивілізації, твердинею винахідливих математиків і безстрашних юристів, у місті кав’ярень, заповнених науковцями, поетами і музикантами, у місті з прекрасним новим залізничним двірцем і дивовижним оперним театром, куди мав би приїхати знаменитий Буффало Білл Коуді{86} (що він і зробив 1905 року зі своєю видовищною виставою «Дикий Захід»).
Це було також місто, наповнене різними звуками і пахощами. «Я чую, як лунають дзвони Львова, і кожен з них звучить по-своєму, — писав Юзеф Віттлін. — Я чую плюскіт фонтанів на площі Ринок і шелестіння пахучих дерев, з яких весняний дощ позмивав пил». Юний Лаутерпахт, мабуть, ходив до тих самих кав’ярень, яких тепер уже давно немає, що й Віттлін: «Європейська» на розі Ягелонської вулиці і Третього травня (де «поява представниці слабкої статі{87} була бентежною рідкістю»), «Штука» на верхньому поверсі пасажу Андріоллі («де щоразу, коли довговолосий скрипаль Вассерман грав “Мрії” Шумана, тьмяніло атмосферне освітлення») і «Ренесанс» на розі вулиць Третього травня і Костюшка («куди приходили кельнери з інших кав’ярень у виклично яскравих жакетах і барвистих краватках, аби їм прислуговували колеги»).
Війна прийшла у Лемберг через три роки після переїзду сюди родини Герша. Лаутерпахт був у Лембергу, коли місто у вересні 1914 року окупували росіяни, а імператор Микола отримав новини про те, що австрійців повністю розгромлено і вони «відступають у цілковитому безладі»{88}. Це було посилання на велику битву, у якій, імовірно, було вбито Леонового старшого брата Еміля.
«Нью-Йорк Таймс» повідомляла, що російські «загарбники» продемонстрували «доброту», не чіпали церкви і «невеличкі придорожні доми молитви»{89}, дозволивши Лембергу на тлі кривавого свавілля війни залишитись таким же мирним і сповненим активного життя, як Лондон.
У червні 1915 року австро-угорське військо з допомогою німецьких вояків відвоювало місто, викликавши «вибух дикої радості{90} по всій Австрії і Німеччині». Через місяць Лаутерпахта призвали на службу до австрійського війська, хоча, здається, він більшість часу провів на постої у батьковій лісопильні. Один із друзів бачив його там у технічному приміщенні з двигунами, де він, заглибившись у книжки, «не помічаючи» звуків{91} механізмів і війни, самотужки вивчав французьку та англійську. Лаутерпахт вів докладні нотатки, які зараз знаходяться в його сина, де записував прочитані книжки з найрізноманітніших галузей, зокрема з економіки і військової справи, релігії та психології, «Багатство народів» Адама Сміта і наукову працю з марксизму. Музика була для нього втечею, особливо Бах і Бетховен, які стали його пристрастю і втіхою на все життя. Казали, що він має «феноменальний слух і музичну пам’ять»{92}, але його гра не вийшла за межі Крейцерової сонати двома пальцями.
Коли прийшов час обирати, на кого вчитися в університеті, батьки переконали його піти шляхом старшого брата. Восени 1915 року він вступив на юридичний факультет Лемберзького університету.
28
У публікаціях про життя Лаутерпахта можна знайти небагато інформації про той час, коли він вчився в університеті, які він вивчав дисципліни, де тоді мешкав, тож я вирішив покопатися в міському архіві Львова. Без знань польської та української, я поклався на допомогу Ігоря та Івана, прекрасних студентів того ж юридичного факультету, на якому століття тому навчався Лаутерпахт (Іванова дисертація на тему радянської військово-морської бази у Севастополі в Криму виявилася доречним дослідженням, збігшись у часі з поновленням територіально-загарбницької активності Росії, яка цього разу завершилася незаконною окупацією Криму). Зрештою, Іван допоміг мені натрапити на слід, який привів до Державного архіву Львівської області, розташованому у величній будівлі з меандричними формами.
Площа Музейна, на північ від міської Ратуші, була мені знайомою. Це місце барахолки, бібліотеки просто неба, де продають поштівки, газети і книги, які дають повне уявлення про просякнуте болем й стражданнями життя міста у двадцятому столітті.
Поки я рився у речах з австро-угорського періоду, польських листівках, перебирав кілька єврейських предметів та друків на ідиші, мій син придбав радянський годинник із зозулькою (синьо-червоний з металевими елементами). Найвартіснішими — якщо брати за мірило ціну — були речі з трирічного періоду панування нацистів: мені впав в око темно-зелений, характерної форми, Stahlhelm (сталевий шолом) зі свастикою з одного боку і символом SS з другого, але продавець засичав на мене, коли я підібрався надто близько.
Державний архів займає ветху будівлю вісімнадцятого століття, що примикає до колишнього домініканського монастиря, частини барокової
