Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Того літа Леон та Рита отримали офіційні документи. Два крихітних посвідчення було виписано 6 липня 1943 року у Куррієрі, невеличкому містечку в північно-західній Франції, там, де сорок років тому у шахті сталася найбільша в Європі катастрофа. Ці посвідки були серед Леонових паперів, кожна мала мініатюрну фотографію і два набори відбитків пальців, по одному для кожної руки. Леонове посвідчення мало номер 433, місцем народження був вказаний Лемберг, як територіальна одиниця Австрії; Рита мала картку № 434, її дівоче прізвище було вказане як Кампер (не Ландес, як це повинно було би бути), з явно підробленим підписом. Обидва посвідчення особи у відповідній графі свідчили про французьку національність їхніх власників (що не відповідало дійсності) і містили помилку у написанні прізвища — Бухольц (пропущено «г»).
Посвідчення особи Леона та Рити, 1943 р.
Посвідки складалися вдвоє, тоненькі, синього кольору, з дешевого паперу. Коли я сконтактувався з мерією Куррієра, мені сказали, що есесівці у травні 1940 року зруйнували міську ратушу на вулиці Жан Жорес і стратили десятки місцевих жителів, які чинили опір німецькому наступу. Месьє Луї Бетрем’є{67}, місцевий історик, сказав мені, що ці документи не могли бути справжніми; вони майже напевно були підробкою, тому що містечко було центром Французького опору, тоді було випущено багато підроблених документів. Так я зрозумів, що Леон мав зв’язки з підпіллям.
20
Я знайшов небагато інформації про життя Леона у цей важкий період до звільнення Парижа американськими збройними силами у серпні 1944 року. Леонове вчителювання закінчилося, і він займався якоюсь діяльністю для єврейської громади. У збережених мамою документах не було жодних згадок про це, але, коли я спитав свою тітку Енні (вдову Жана-П’єра, сина Леона та Рити, який народився після війни), чи Леон колись згадував про цей період, вона дістала цілу пачку документів, які Леон віддав їй перед своєю смертю. Вони були у поліетиленовій торбі для покупок.
Документи були несподіванкою для мене. Левова частка паперів{68} містила копії грубо надрукованого інформаційного бюлетеня Союзу французьких євреїв (Union Générale des Israélites de France (UGIF)). Організацію було створено під час нацистської окупації для допомоги єврейським громадам, а цей бюлетень друкували щоп’ятниці. У Леона була майже повна колекція, починаючи з першого випуску (надрукованого у січні 1942 року) і закінчуючи випуском № 119 (за травень 1944 року). Бюлетень мав не більше чотирьох сторінок, його було надруковано на дешевому папері. Там були статті на єврейські теми, реклама (ресторанів 4-го району Парижа, поховального бюро) і звістки про смерть. У міру того, як депортації ставали дедалі масовішими, бюлетень надавав детальну інформацію про листи, які не може бути доставлено, адреси відправлень до далеких «трудових таборів» на сході.
У бюлетені також було опубліковано інформацію про запроваджені нацистами правила, з попередженнями про небезпеку їх недотримання, короткий огляд життя в окупованому Парижі. Один із перших наказів забороняв євреям покидати свої помешкання з восьмої вечора до шостої години ранку (лютий 1942 року). Через місяць по тому нове правило забороняло брати євреїв на роботу. З травня 1942 року кожен єврей зобов’язувався носити зліва на грудях зірку Давида (яку можна було отримати у головній канцелярії UGIF на вулиці Тегерана, у вишуканій будівлі дев’ятнадцятого століття, де працював Леон). У липні євреям заборонили відвідувати театри і будь-які інші місця з публічними виставами. Із жовтня їм обмежили час для закупів до однієї години на день, заборонили мати телефон, а тоді змусили користуватися лише останнім вагоном у метро. Наступного року, в серпні 1943-го, почали видавати спеціальні посвідчення особи.
Депортації ставали дедалі масовішими, UGIF зобов’язали посилити обмеження, особливо після того, як його очільник відмовився виконати наказ — звільнити у себе всіх найманих євреїв-іноземців. У лютому 1943 року{69} командувач місцевого підрозділу гестапо Клаус Барбі особисто керував облавою на членів головної управи єврейського союзу, заарештувавши понад вісімдесят працівників і відвідувачів. Через місяць, 17 і 18 березня, колишніх працівників UGIF було заарештовано (я зауважив, що 61-й випуск бюлетеня, який вийшов того тижня, був відсутній у Леоновій колекції). Трохи згодом, влітку того ж року{70}, Алоїз Бруннер наказав заарештувати кількох лідерів UGIF. Їх було вивезено до Дрансі, а тоді до Аушвіца.
Як польський єврей, Леон перебував в особливій небезпеці. Все ж йому якось вдалося уникнути арешту. Моя тітка згадувала, що він їй розповідав, як одного разу влітку 1943 року врятувався, сховавшись за дверима, коли сам Бруннер прийшов до будівлі на вулиці Тегерана, 19, аби особисто контролювати проведення арештів.
Поліетиленовий пакунок містив й інші докази діяльності Леона. Там були невикористані листки для нотаток{71} Американського єврейського об’єднаного розподільчого комітету, Національного руху військовополонених і депортованих (Mouvement National des Prisonniers de Guerre et Déportés) і Комітету із захисту євреїв Франції (Comité d’Unité et de Défense des Juifs de France). Кожна з цих організацій, з якими він, мабуть, співпрацював, мала свій осередок на вулиці Тегерана, 19.
Серед цих паперів були дві особисті заяви, кожна з яких докладно описувала поводження з тими, хто депортований на схід. Одна з них була написана в Парижі у квітні 1944 року і містила записи свідчень про те, що в Аушвіці «вішали в’язнів без причини, під звуки музики». Іншу заяву підготували невдовзі після завершення війни. У ній йшлося: «У Біркенау ми працювали у бруді. В Аушвіці ми вмирали у чистоті і порядку». Ця заява закінчувалася підтвердженням: «Коротко кажучи, цей молодий чоловік підтверджує усе, що було сказано щодо концентраційних таборів по радіо та повідомлялося в газетах».
Леон зберіг квитанції поштових відправлень до таборів і гетто Генерал-губернаторства окупованої нацистами Польщі. Влітку 1942 року він двадцять чотири рази відвідував поштове відділення на бульварі Малезерб, аби відправити пакунки Ліні Маркс, жінці з гетто Пяскі поблизу Любліна (гетто було ліквідовано наступного
