Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Ми балакали про се, про те, Ольга пила чай, нахилялася до своєї капусти і поринала у спогади про війну.
«Першими прийшли німці, — згадувала Ольга, — це дуже налякало євреїв. Німці пробули у Жовкві тиждень, нічого особливого не робили, тоді покинули містечко, повернулися на захід, звідки й прийшли. Тоді у місті з’явилися росіяни».
Ольга була у школі, коли радянські солдати увійшли до міста: «Першою з’явилася жінка, гарна жінка-солдат на прекрасному білому коні. Це вона була на чолі більшовиків, які увійшли до міста. Далі йшли солдати, за ними — артилерія».
Малій Ользі було цікаво подивитися на гармати, але жінка на коні справила набагато сильніше враження: «Вона була вродливою і мала при собі великий пістолет».
Упродовж півтора року Жолкєв була під радянським контролем, комуністичним управлінням, за якого приватне підприємництво було знищено. Інша частина Польщі, окупована нацистською Німеччиною, була Генерал-губернаторством під владою його очільника Ганса Франка. Розподіл було погодили Сталін і Гітлер{48} та закріпили його таємним пактом Молотова-Ріббентропа, угодою про ненапад, яка розділила Польщу по лінії, що проходила західніше Лемберга і Жовкви, залишивши Леонову родину у безпеці на радянському боці. У червні 1941 року Німеччина{49} порушила цей пакт, розпочавши операцію «Барбаросса». Німецькі збройні сили швидко просувалися на схід, тож до кінця червня Жолкєв і Лемберг опинилися під контролем німців.
Повернення німців знову налякало євреїв. Ольга згадувала про обмеження, про створення гетто і як вони після повернення найперше спалили синагогу. Ольга не була особисто знайома з Флашнерами, родиною Мальке, але про таке прізвище чула. «Один з них був господарем невеличкого готелю», — сказала вона зненацька, згадавши, що Флашнерів було багато. «Вони перебралися до гетто, усі євреї міста туди перебиралися», — розповідала вона про Леонового дядька Лейбуса, про тіток і кузенів, про усіх родичів, про три з половиною тисячі інших євреїв міста. У далекому Парижі Леон тоді і гадки не мав про ці події.
16
У Відні влітку 1941 року Риті було зовсім не легше. У трирічній розлуці з Леоном і їхньою дочкою, вона жила зі своєю мамою Розою і свекрухою Мальке. Леонові папери не проливали жодного світла на ці роки, про які Рита ніколи не розповідала ні своїй дочці, ні мені. За допомогою інших джерел мені вдалося простежити те, що було далі.
У вересні у Відні було запроваджено вимогу носити всім євреям жовті зірки. Користування громадським транспортом було обмежено{50}, оскільки їм було заборонено полишати без дозволу район свого проживання. Міський архів Відня зберіг багато подробиць. Після того, як Леон поїхав, Риту змусили виселитися з квартири на Таборштрассе. Вона переїхала до Мальке. Спершу вони жили на Франц-Хохедлінгер-ґассе, а тоді на Обере Дунайштрассе. Обидва помешкання були у районі Леопольдштадт, де жило багацько євреїв. Мальке виселили з квартири на Романоґассе, де вона мешкала чверть століття, і змусили оселитися у «колективній» квартирі на Денісґассе. Депортації на схід{51} було призупинено у жовтні 1939 року, але влітку 1941 року, за керівництва Бальдура фон Шираха, новопризначеного ґауляйтера Відня, почали ширитися чутки про нову хвилю депортацій.
14 серпня Риті видали «фремденпас», посвідку, яка була чинною один рік і дозволяла пересуватися Рейхом, виїжджати з нього і повертатися до нього. У цьому паспорті не було штампа з червоною «J», хоча Рита і була у реєстрі євреїв. Через два місяці, 10 жовтня, Віденська поліція видала їй дозвіл на подорож в один бік за межі країни. Дозволялося виїхати через Харгартен-Фальк у Саарі, що на кордоні Німеччини і Франції. Подорож необхідно було здійснити до 9 листопада. На фотографії у паспорті обличчя Рити вражало глибоким смутком. Стиснуті губи і погляд, сповнений зловісного передчуття. Серед Леонових паперів я знайшов ще одну копію цієї світлини. Тієї, що вона надсилала з Відня у Париж. На звороті вона написала коротку присвяту: «Моїй найдорожчій, моїй золотій дитині».
Ритин паспорт, 1941 р.
Я був здивований, що Рита, яку було внесено у реєстр євреїв, змогла вже досить пізно дістати документ, що дозволяв їй поїхати. Архівний фахівець з Меморіального музею Голокосту США у Вашингтоні описав цю подорож як «малоімовірну», наголосивши, що їй, очевидно, довелося докласти чимало зусиль і пройти купу формальностей, аби отримати «фремденпас», подолавши перешкоди, створені Адольфом Айхманом[9]. Архіваріус підвів мене{52} до великого стенда під назвою «Die jüdische Wanderung aus der Ostmark, 1938–1939» (Еміграція євреїв з Австрії, 1938–1939 рр.). Це виселення організував Айхман. Особам без громадянства, таким як Рита, яка після аншлюсу втратила австрійське громадянство через її шлюб з євреєм, який на той час не мав громадянства, треба було пройти через ще більшу кількість формальностей, аніж іншим.
Аби мати змогу покинути Відень, Риті повинен був допомогти хтось, хто мав зв’язки. У жовтні 1941 року{53} Айхман разом зі своїм заступником Алоїзом Бруннером, який незабаром мав перебратися до Парижа, видали низку наказів для проведення масової депортації євреїв. Того місяця з Відня було депортовано близько п’ятдесяти тисяч євреїв. Серед них була Леонова сестра Лаура з дочкою — його тринадцятилітньою племінницею Гертою Розенблюм. Обох 23 жовтня було відправлено до Ліцманштадта (Лодзь).
Рита уникнула депортації. Вона виїхала з Відня 9 листопада. На наступний день «кордони Німецького Рейху{54} для біженців закрилися», еміграцію повністю припинили, усі шляхи до втечі було заблоковано. Рита вибралася звідти в останню хвилину. Ця втеча вдалася або через те, що їй дуже пощастило, або завдяки допомозі когось, хто володів внутрішньою інформацією. Я не знаю, коли Рита приїхала до Парижа і як вона
