Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Нареченій було двадцять сім, вона — віденка й австрійка, дочка Рози Ландес, вдови, з якою жила на Хабчерґассе у 16-му районі. Свідками на шлюбі були Леоновий швагро Макс і старший брат Рити Вільгельм, дантист. Мальке була на весіллі з Густою і Лаурою, у товаристві їхніх чоловіків і Леонових чотирьох племінниць. Риту віддавали заміж її мама і троє братів: Вільгельм з дружиною Антонією і їхнім маленьким сином Емілем, Бернхард з дружиною Сусанною і Юліус. Тепер це була нова Леонова віденська родина.

Рідні з Лемберга і Жовкви не змогли приїхати до Відня, але надіслали телеграми з вітаннями. Я знайшов дві. Дядько Лейбус з Жовкви написав: «Бажаємо вам багато щастя». Інша надійшла від дядька Рубіна зі Львова.

Леон зберіг ці вітальні телеграми, цей письмовий слід про міцну громаду середнього класу, частиною якої було і нове подружжя. Світ лікарів і юристів, власників крамниць і торговців хутром, інженерів і бухгалтерів, світ вчорашнього дня, який от-от мав зникнути.

11

Вранці 12 березня 1938 року німецький вермахт вторгнувся до Австрії і урочистим маршем увійшов до Відня, де його захоплено зустрів величезний натовп прихильників. У день, коли Австрія стала частиною Великої Німеччини, Третього Рейху, Рита була на п'ятому місяці вагітності. Після аншлюсу[7] австрійська нацистська партія{37} здійснила державний переворот, аби не допустити референдуму з питання про незалежність країни від Німеччини. «Перше значне порушення миру», — у відчаї записав у своєму щоденнику 20 березня 1938 року німецький письменник Фрідріх Рек. Це був день, коли «злочинця відпустили безкарним, і так він видався більш могутнім, ніж є насправді»{38}.

Через три дні до Відня приїхав Гітлер, аби звернутися до величезного натовпу на площі Хельденплятц. Він стояв поруч з новопризначеним губернатором Артуром Зейсс-Інквартом{39}, за ними — Отто фон Вехтер, який щойно повернувся з вигнання у Німеччині. За лічені дні плебісцит схвалив захоплення і по всій Австрії почали діяти німецькі закони. Перший транспорт повіз із Відня 151 австрійця, які виступили проти нацистів, до концентраційного табору Дахау, поблизу Мюнхена. Євреїв почали переслідувати, змушували мити вулиці, тоді застосували до них нові закони, згідно з якими їх викинули з університетів і позбавили права займатися багатьма професіями. За лічені тижні євреї мали зареєструвати усі свої статки, власність, підприємства, це було ознакою кінця для алкогольних крамниць, якими володіли Леон і його швагро Макс.

Поки комерційні підприємства конфісковували без жодної компенсації, новий уряд Артура Зейсс-Інкварта доручив Адольфові Айхману очолити Zentralstelle für judische Auswanderung — орган, що відповідав за реалізацію «розв’язання єврейської проблеми»{40}. Заохочувалася політика переслідування, разом з «добровільною» еміграцією і депортацією. Vermögensverkehrsstelle (служба з передачі активів) забирала власність у євреїв і передавала її не євреям. Ще один комітет{41} на чолі з Отто фон Вехтером здійснював нагляд за звільненням євреїв з державних посад в Австрії.

Багато євреїв емігрували або намагалися це зробити, серед них був і Леон з своїм швагром з Ритиного боку. Бернхард Ландес покинув Австрію першим, разом зі своєю дружиною. Так само у вересні 1938 року вчинила родина Вільгельма. Вони отримали туристичні візи до Австралії, але дісталися лише до Лондона, де і залишилися. Синові Вільгельма Емілю було тоді шість рочків. «Я пам’ятаю, як я був уночі у квартирі твоїх дідуся і бабусі на Таборштрассе», — згадував він. «Я пам’ятаю стукіт маршу чобіт на вулиці і загальну атмосферу страху і хвилювання навколо мене». Він також пам’ятав вересневу ніч, коли його сім’я покинула Відень з вокзалу Вестбанхоф. «Я дивився у потязі з вікна свого купе, яке було досить високо, і бачив схвильовані і заплакані обличчя, можливо, там стояла мама мого батька [Роза], а можливо, там стояла твоя бабуся [Рита]. Було багато дорослих, які плакали. Вони просто стояли там і плакали».

Брати робили усе можливе, щоб отримати візу для своєї матері, Рози, але візи до Відня не доходили. Трьом Леоновим племінницям, донькам Густи і Макса, таки вдалося виїхати. Дейзі, якій було двадцять п’ять, подалася вчитися до Лондона (пізніше емігрувала до Палестини). Герта (якій було вісімнадцять) та Едіт (їй було лише п’ятнадцять) разом дісталися до Італії, а тоді — до Палестини. Їхні батьки, Густа і Макс, залишилися у Відні.

Я знайшов форму, яку заповнював Леон для Israelitische Kultusgemeinde Wien{42} (Єврейська громада Відня) і яка була необхідна як попередня умова для еміграції. В анкеті він зазначив, що виробляє «алкоголь і спирт», що вивчав електричне і радіо обладнання, розмовляє польською і німецькою. Серед бажаних країн прибуття він обрав Австралію, Палестину або Америку (єдиний заокеанський родич був позначений як «кузен» Рити, якийсь П. Вайхсельбаум, що живе у Брукліні, Нью-Йорк, це ім’я мені не знайоме). Він також звернувся за дозволом емігрувати від імені своїх двох утриманок, Рити (яка була вагітною) і Мальке. У полі, де потрібно було вказати свої фінансові та інші статки, він вписав одне слово: «Немає». Крамницю на Таборштрассе відібрали разом з усіма товарно-матеріальними запасами. Леон залишився без копійки.

Рита 19 липня 1938 року народила Рут, мою матір. Через чотири місяці у німецькому посольстві в Парижі було вбито якогось німецького чиновника незначного рангу, у відповідь нацисти влаштували «Кришталеву ніч» і організовані погроми комерційної та іншої власності євреїв. Тієї ночі, 9 листопада{43}, було спалено синагогу Леопольдштемпль, де Рита та Леон брали шлюб. Тисячі людей було заарештовано і відправлено до концтаборів. Серед сотень убитих або «зниклих» було двоє Леонових швагрів. Макса Грубера заарештували 12 листопада. Він провів вісім днів за ґратами, тоді його відпустили. Його змусили продати свою крамницю і будинок, яким вони володіли разом з Густою, майже за безцінь. Наймолодшому з братів Рити, Юліусові Ландесу, пощастило менше: він зник через кілька днів після «Кришталевої ночі», більше про нього ніколи не чули. Єдиним слідом, що залишився{44}, був документ, в якому зазначалося, що через рік по тому, 26 жовтня 1939 року, Юліуса було переміщено до табору на схід, поблизу містечка Ніско, між Краковом і Лембергом. Через сім десятиліть він і далі залишається особою, що зникла безвісти.

Леон та Рита потрапили у пастку. Впродовж тижня після «Кришталевої ночі» Риту змусили змінити ім’я, свідоцтво про народження і про шлюб, додати туди «Сара», аби позначити своє єврейське походження. З незрозумілих мені причин ні Леон, ні їхня дочка не стали об’єктом такого приниження. 25 листопада Леона викликали до місцевої адміністрації.