Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

з двох гнітючих кімнат на першому поверсі одного з крил ветхого замку Станіслава Жолкєвського. На стіні музею висіло кілька страшних чорно-білих фотографій — маленьких, з нечіткими зображеннями. Три або чотири зернисті, несфокусовані знімки, зроблені у перші дні німецької окупації, влітку 1941 року. На них було зображено броньовану техніку, солдатів, які шкіряться в об’єктив, синагогу сімнадцятого століття, що палає у вогні. Там також було фото одних із в’їзних воріт міста, крізь які я проходив — Глинська брама, — зроблене невдовзі після появи німців у містечку.

У верхній частині масивних воріт з каменю висіло три транспаранти з надписами, які передавали місцеве вітання новоприбулим гостям, українською. Хайль Гітлер! Слава Петлюрі! Слава Бандері! Хай живе Незалежна Українська Соборна Держава! Хай живе Вождь Степан Бандера!

Глинська брама, Жолкєв, липень 1941 року.

Виставити такі фотографії, доказ місцевої української підтримки німців, було мужнім кроком з боку кураторки музею. Зрештою, я її знайшов. Людмила Байбула, міський службовець, працювала в іншому крилі замку. Люда, як вона попросила до неї звертатися, у свої сорок з лишком років була сильною, привабливою жінкою з чорним, як вугілля, волоссям, гордим, відкритим лицем і направду дивовижними синіми очима. Вона присвятила своє життя вивченню втрачених воєнних років свого міста. Вона виросла у місці без євреїв, цю тему замовчували. Однією з небагатьох євреїв, які залишилися, була подруга її бабусі, літня пані, чиї історії з дитинства запалили Людину цікавість до того, що було втрачено.

Люда почала збирати інформацію, а тоді вирішила виставити деякі з віднайдених матеріалів на стіні музею. Під час однієї з наших бесід{64}, коли ми їли борщ і солоні огірки, вона поцікавилася, чи я не читав «Кларину війну», книгу про молоду дівчину з містечка Жолкєв, яка пережила німецьку окупацію. Вона розповіла мені, що Клара Крамер була однією з вісімнадцяти євреїв, які два роки переховувалися під підлогою у помешканні, де жила польська пара, пан Валентин Бек разом зі своєю дружиною і дочкою. У липні 1944 року, коли зі сходу до міста прийшли росіяни, вона вийшла з своєї схованки.

Я придбав Кларину книгу і прочитав її зараз. Цікаво, що одним із вісімнадцяти євреїв був молодий чоловік на ім’я Гедало Лаутерпахт, який виявився далеким родичем Герша. Я відвідав Клару у Нью-Джерсі, бажаючи дізнатися від неї більше інформації, і зустрів привабливу, бадьору і балакучу дев’яностодворічну жінку. Вона була при доброму здоров’ї, мала гарну пам’ять, але була засмучена, бо кілька тижнів тому помер її чоловік.

«Жолкєв був гарним у 1930-х роках, — згадує Клара, — там була прекрасна міська ратуша з високою вежею, яка нагорі мала балкон з усіх чотирьох боків. Щодня опівдні поліціянт грав на трубі Шопена, — розповідала далі з посмішкою. — Він обходив усі чотири сторони балкона і просто грав на трубі, завжди Шопена». Вона промугикала мелодію, але не змогла згадати її назву.

Дитиною Клара ходила до школи через Львівську браму, повз міський театр. Вона бувала у Львові з одноденними поїздками. «Приблизно тричі на день їздив потяг, але ніхто ним не користувався, — пояснила вона, — щогодини прибував автобус, тож ми завжди сідали на нього». Між різними громадами міста не було жодних напружених стосунків. «Ми були євреями, поляки були поляками, українці знали, що вони українці. Усі були уважними і побожними». У неї були друзі серед поляків і українців. На Різдво її родина приходила в гості до поляків, аби помилуватися святково вбраною ялинкою. З настанням літа вони подорожували до інших частин Польщі, до місць з красивими лісами, які відрізнялися від Галичини. «Там, — згадує Клара, — євреї мали менше свободи торгувати чи подорожувати». Тоді вона вперше почула образи на свою адресу.

Вона з любов’ю розповідала про стару дерев’яну церкву на Східно-Західній вулиці, «яка була зовсім поруч з будинком, в якому я жила». Виявилося, що одним з її сусідів був старий Лаутерпахт, дядько Герша Давид, з яким вони щоранку віталися на вулиці. Клара згадала прізвище Флашнер і ім’я Леонового дядька Лейбуса, але не могла згадати, який він був на вигляд. «Він часом не був власником готельчика?» — перепитала вона. Жінка знала, на якій вулиці жили Флашнери зі своїми дітьми. Тоді вона називалася вулиця Пілсудського і була розташована між будинком Клари і головною площею.

Німці з’явилися і через короткий час покинули містечко, точнісінько, як описувала Ольга: «Прихід радянського війська був полегшенням; ми були страшенно налякані німцями». Про аншлюс вони почули по радіо і від кількох біженців із Відня, які приїхали 1938 року. Родина Клари допомагала одній віденській парі, Розенбергам. Це був лікар і його дружина. «Розенберги приходили до нас щосереди на вечерю», — пригадала жінка. Спершу Клара і її батьки не вірили їхнім розповідям про життя у Відні.

Коли у червні 1941 року повернулися німці, життя стало важчим. Шкільні друзі почали ігнорувати Клару на вулиці, відвертати голови, коли вона до них підходила. «Я носила на руці білу пов’язку», — пояснила вона. Згодом, через рік, вони почали переховуватися під підлогою у Беків, навпроти старої дерев’яної церкви — їх було вісімнадцятеро, включно з Гедало Лаутерпахтом та паном і пані Мелман, які теж були родичами Герша Лаутерпахта.

Клара дуже добре запам’ятала один березневий день 1943 року, коли прокинулася від гучних кроків біля будинку, плачу і голосіння: «Ми знали, що до Жовкви прийде і наше лихо. Це була, здається, третя година ранку. Мене розбудив якийсь шум, а потім постріли. Їх вели до лісу; це було єдине місце, щоб рити могилу». Вона знала цей ліс, «борек», де часто бавилися діти: «Це був чудовий лісок. Нам було весело там. Тепер ми нічого не могли вдіяти. Ми могли приєднатися до них із нашої схованки. Принаймні три або чотири рази ми були впевнені, що це кінець. Я знала, що це кінець».

Це було 25 березня. Євреїв із Жовкви, три з половиною тисячі людей, повели до лісу, на галявину з піском. Їх вишикували у ряд{65}, за два кілометри від центру їхнього маленького містечка, а тоді розстріляли.

19

Про події у Жовкві, Лембергу і Відні Леонові нічого не було відомо. Рита була