Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

лекцію у Кембриджі. Не переобтяжений скромністю, він вважав, що вона вийшла «доволі красномовною». Студентська газета «Варсіті» повідомляла про Лаутерпахта як про «першокласного лектора з блискучою і добре відпрацьованою методикою», який чудово використовує свої руки, «на користь». Якщо він і зробив хоч якусь помітну помилку, то хіба «зиркав у вікно». «Варсіті» зауважила ще одну його характерну рису: «Цікаво, який жарт міг викликати цю посмішку, що навічно застигла на його вустах?»{164} Можливо, він ніяк не міг оговтатися, що переїхав з містечка Жолкєв до Кембриджа.

У цій ідилічній атмосфері дедалі сильніше було чути загрозливі звуки на задньому тлі. Німеччина окупувала Судети і напала на Чехословаччину. Львув і Жолкєв теж не йшли Лаутерпахтові з голови.

38

1 вересня 1939 року Німеччина вдерлася до Польщі. Через два дні, у неділю вранці, прем’єр-міністр Невілл Чемберлен сповістив, що Британія оголошує Німеччині війну. Сім’я зібралася у кабінеті на Кранмер-роуд біля радіоприймача фірми «Пай» (Руе), аби послухати новини. Лаутерпахт у кріслі з високою спинкою, його дружина з сином — у глибоких квадратних зелених кріслах. Елі було одинадцять років. Він згадує, як усі хвилювалися, хоч він і не розумів, «що це означатиме з точки зору людських страждань». Його батько сприйняв звістку спокійно. Дім облаштували на військовий лад, зробили запаси їжі, вікна завісили темними шторами. Життя продовжувалося, до студентського містечка поверталися студенти, Лаутерпахт читав лекції і писав. Йому було сорок два роки. Надто старий, аби воювати, все ж він приєднався до «Домашньої гвардії», де йому дали миле прізвисько «Ламперхляп» (Lumpersplash){165}.

Німці увійшли до Львова і Жовкви у вересні, але швидко пішли звідти, як розповіла мені старенька Ольга із Жовкви. Контроль перейшов до радянської влади, Польща знову втратила незалежність, Гітлер і Сталін поділили країну між собою. Листи з міста Львова, як він тепер називався, описували життя за радянської влади як важке, але не смертельно небезпечне.

У червні 1940 року Німеччина захопила Францію. Тоді Леона розлучили з моєю мамою, його маленькою дочкою. Окупація Парижа спонукала до рішення евакуювати Елі та Рахиль до Америки. Лаутерпахт прийняв запрошення від фонду Карнеґі прочитати цикл лекцій,{166} тож у вересні того року сім’я вирушила до Америки на лайнері «RMS Скіфія» судноплавної компанії Cunard White Star Line. Через три роки інший корабель, «Місто Бенарес» з Ліверпуля, було торпедовано німецькою субмариною. Загинуло 248 осіб, серед яких було багато дітей. Лаутерпахти прибули до Нью-Йорка на початку жовтня і оселилися в квартирі у районі Рівердейл у Бронксі, поблизу ріки Гудзон. Елі вступив до навчального закладу Хораса Манна, де рік перед тим вчився Джек Керуак. Лаутерпахт поїхав у своє лекційне турне.

У Вашингтоні британський політолог Гарольд Ласкі познайомив його з вищими колами американської юридичної спільноти. Сполучені Штати мали намір допомогти Лондону, але вони не були у стані війни з Німеччиною і були обмежені у своїх діях рамками нейтралітету. Лаутерпахт зустрічався зі співробітниками британського посольства і відвідав Фелікса Франкфуртера у Верховному суді.{167} Франкфуртер, чия дружина мала зв’язок з Лембергом, подякував Ласкі за знайомство, і викладач LSE висловив надію, що розсудливість і толерантність Лаутерпахта допоможуть американцям зрозуміти ті цінності, за які б’ється Британія.

Протягом двох місяців Лаутерпахт читав свої лекції по всій Америці, охопивши п’ятнадцять юридичних шкіл і університетів і подолавши шість тисяч миль. Центральною темою його лекцій було спростування аргументів критиків міжнародного права, підкреслення його значення у період кризи і, не в останню чергу, важливої ролі міжнародного права для захисту окремих осіб. Однак у його листах додому відбивалися сумніви і тривоги щодо того, як розвиватиметься війна далі. «Чи буде Кембридж, щоб туди повернутися?» — запитував він Рахиль. Елі він дав просту пораду: «Старайся в усьому; будь невибагливим; спробуй завести друзів і збережи їхню дружбу».{168}

У грудні 1940 року Ласкі представив Лаутерпахта Робертові Джексону, генеральному прокуророві президента Рузвельта. «Я планую бути у Вашингтоні в перший тиждень січня, чи можна буде навідатися до вас з візитом ввічливості?»{169} — написав Лаутерпахт Джексонові, і той відповів схвально. Через кілька тижнів він вирушив до Вашингтона, звідки зателефонував юрисконсультові міністерства закордонних справ США і знову зустрівся зі суддею Франкфуртером.

Шукаючи можливостей підтримки британців Сполученими Штатами без того, щоб бути втягненими у війну, Джексон мав власні причини зустрітися з Лаутерпахтом. «Нам потрібна, — сказав він Лаутерпахтові, — філософія»{170} здійснення американської політики «максимальної допомоги союзникам, окрім воєнної участі». Джексон не довіряв американським міжнародним юристам, багато з яких відмовлялися співпрацювати.

Лаутерпахт хотів допомогти, але добре знав про делікатність ситуації. Він отримав зелене світло{171} від британського посольства, у Вашингтоні юридично підготувати меморандум про можливості допомоги Британії з боку Сполучених Штатів, не порушуючи норм нейтралітету. Джексон використав деякі з цих ідей у законопроекті про Ленд-ліз[17] {172}, який президент Рузвельт провів у Конгресі через кілька тижнів. Суперечливий закон, що дозволив американській адміністрації підтримати Британію і Китай. Перша спроба співпраці між Лаутерпахтом і Джексоном була доволі плідною.

Лаутерпахт поділився й іншими своїми ідеями, частина з яких потрапила до промови Джексона, яку той виголосив у березні 1941 року. Генеральний прокурор вмовляв присутніх юристів — консервативну групу — прийняти сучасний підхід, який спирався на ідеї Лаутерпахта. «Ті, хто переступили закон, повинні заплатити за це», — пояснював Джексон, тож Америка повинна мати змогу допомогти жертвам. «Нью-Йорк Таймс» охрестила Джексонову промову як «надзвичайно важливу»{173}, аплодуючи відмові від застарілих правових концепцій нейтралітету дев’ятнадцятого сторіччя. Безперечно, задоволений схваленням своїх ідей Лаутерпахт відмовився прийняти запропонований Джексоном гонорар. Під час виголошення тієї промови він був у дорозі, повертаючись до Британії, хоча Рахиль та Елі залишалися у Нью-Йорку.

39

Лаутерпахт повернувся до Кембриджа наприкінці січня 1941 року, здійснивши переліт швидкісним трансатлантичним літаком з трьома проміжними посадками на Бермудах, Азорських островах і у Лісабоні. Разом з ним летів Венделл Вілкі, кандидат у президенти від Республіканської партії, якого Рузвельт переміг на виборах кілька тижнів тому. Під час подорожі вони майже весь час провели у розмовах про сучасний стан у світі. Вілкі прийняв запрошення до Триніті, але так ніколи ним не скористався.{174}

Одночасно з поверненням Лаутерпахт отримав з міста Львов листа, які щодалі приходили рідше. «Дорогий мій!», — писав його брат, знайомлячи з новинами про те, що в родини все «порівняно добре», і що «наші дорогі батьки