Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

class="p1">На зустрічах американських урядовців, схоже, ще досі не усвідомлюють, що зараз для мільйонів осіб ідентичність є міжнародним спільним виробництвом. Є економічні транснаціональні угоди без інституціонованого публічного простору на тому рівні, де проявляють себе суспільні актори. Омріяна міжамериканська інтеграція, яка сприймається як угоди між підприємницькими та міжурядовими лобі без урахування громадян, залишає мігрантів безправними або обмежує їхні права до таких, які забажають надати найпотужніші держави вибірковим меншинам. Щодо медійних мереж, вони залишаються як простий бізнес на відкуп клієнтелам, тоді як комунікації між особами та між суспільними групами мають розвиватись у «кустарних» мережах зв’язків спонтанних, маргіналізованих, які ігноруються через свою обмежену вагу і нелегальність. Усе те у міжкультурних відносинах, що залишається за межами інтеграційних переговорів, змушує вважати, що не йдеться навіть про розширення політики. Необхідно розробити нову політику.

Якщо ця легітимуюча підтримка ідентичностей, якою є громадянство, не реформується, щоб охопити наднаціональний рівень сучасних соціальних відносин, ми не знатимемо, як визначати інакших. У двох сенсах: з одного боку, неможливо визначити, ким є особа – месатеком, мексиканцем чи мексикано-американцем, особливо якщо вона належить до всіх трьох ідентичностей, які не дають змоги уособлювати їх одночасно або кожну окремо, коли потрібно. Демократичні політична культура і культурна політика – це такі, що не лише приймають відмінності, а й створюють умови для того, щоб існувати за двозначності.

З іншого боку, знати, як визначати інакших, – це бути спроможними визначати їх, розуміючи та приймаючи їхню відмінність у розмаїтті їхніх відмінностей. Тут ідеться про дещо важливе: як поєднати в одному міжамериканському чи наднаціональному понятті громадянства невзаємовиключні ідентичності різного рівня. Якщо досягається ця базова умова, може бути менш травматичним роз’єднання, яке призводить до того, що співвітчизники перебувають в одному місці, співгромадяни – в другому і колеги по роботі – в третьому. Один з основних аспектів, в якому визначається характер – репресивний або звільнювальний – глобалізації, полягає у тому, чи нам дозволяється уявляти себе з декількома ідентичностями: гнучкими, модульованими, інколи накладеними одна на іншу, що, своєю чергою, створює умови для уявлення легітимними і сполучуваними, а не лише конкурентними і загрозливими інакших ідентичностей або (ще краще) інакших культур.

Однак передусім є щось радикально демократичне у тому, щоб прийняти, що дуже часто ми не знаємо, як визначати інакших. Це є відправною точкою, щоб дослухатись до того, як вони самі себе визначають.

ІІ. Інтермедія

Глава 5. Відмінності між латиноамериканським антропологом, європейським соціологом і американським фахівцем з культурних досліджень

Були часи, коли антропологи досліджували селянські спільноти або міські райони, соціологи – структуру і зміни в кожному суспільстві, літературні й мистецькі критики – національну культуру й усі обговорювали глобалізацію на міжнародних конгресах. Зараз об’єктами дослідження також є кордони, міжконтинентальні міграції, глобалізовані підприємства, постановка і прийняття вистав зі світовим поширенням, конгреси науковців і спілкування за допомогою електронної пошти між віддаленими країнами. Вже неможливо осягнути співвідношення теорії з соціальними умовами її продукування, якщо пов’язувати її лише з нацією чи класом або університетом, в якому вона була розроблена. Урахування повсякденного життя, в ракурсі якого дослідники розглядають міжнародні об’єкти дослідження і рефлексують про них, потребує розуміння нашої позиції стосовно необмежених інформаційних потоків, мереж і подорожей далеко за межі власної країни, гомогенізації тенденцій мислення на світовому рівні та створення нових відмінностей кожної нації, а також того, як відбувається взаємний обмін знаннями про ці процеси на конгресах і у виданнях різними мовами.

1

Коли латиноамериканський антрополог отримав запрошення взяти участь у конгресі в Берліні у грудні 2000 року на тему відносин між європейськими, північно- і південноамериканськими культурами, він подумав, чи є сенс розпочинати нове століття з цієї теми. Хіба ще не все написано про конкісту та європейську колонізацію, про американський імперіалізм і опір латиноамериканців? Які нові висновки можуть бути зроблені з того, що іспанці, французи й італійці привезли до Америки їхніх учених з природничих наук, архітекторів і залізничників, парфумерів, повій і романтиків, письменників, мандрівників, торгівців і політиків, які також інколи перетворюються на письменників через чарівність цієї землі? Програма конгресу повторювала всі ці теми і також загрожувала порушити питання про мандрівників, які поїхали з одного континенту до іншого. Чи хтось скаже щось оригінальне, заново дослідивши пошуки Рубена Даріо, і Хуліо Кортасара у Парижі, Роже Каюа в Аргентині та Клода Леві-Строса у Бразилії?

І чому в Берліні? Обрання цього міста – а не Парижа чи Мад­рида – натякало на якусь новизну, очікування, що німецька столиця перетвориться не лише на столицю Європи, а й на центр європейських зв’язків зі Сполученими Штатами і деякими з латиноамериканських країн. Йому це не здавалось дивним на тлі стількох підтверджень вирішальної ролі «Дойче Банку» в економічній політиці Європейського Союзу та після побаченого у останній подорожі: що культурна вага, яку раніше мали Монпарнас, а згодом Латинський квартал чи Лондон, зменшилася порівняно з набутою центром торгівлі й видовищ, який утворювався на Потсдамській площі та в її оточенні з музеїв, театрів, джазових і рок-концертних майданчиків, які сприяли напливу до Берліна підприємців і митців, письменників і рокерів з усього Заходу та з деяких азійських країн.

Однак хоча протягом багатьох років (1970–1980-х років) у Берліні була друга у світі за важливістю бібліотека, присвячена Латинській Америці (перша була в Остені), Німеччина не мала традицій здійснення латиноамериканських досліджень порівняно з розвинутими у Сполучених Штатах. Їх не мали також ані Франція, ані Великобританія, ані Іспанія і ще меншою мірою Італія, попри міграційні контингенти, які переселилися з цих країн до Латинської Америки, та численних латиноамериканських вигнанців і мандрівників, прийнятих у Європі. Справді берлінцям вистачило глузду запросити на конгрес американських спеціалістів. Але чи поїдуть вони до Німеччини?

Новизна в тому, подумав він, що зараз ідентичність латиноамериканців обговорюється англійською, німецькою і навіть російською чи польською, як це відбувалося, коли він отримав запрошення на ІІІ Конгрес європейських латиноамериканістів, який мав проводитися також у 2000 році у Варшаві. Сучасна будова глобалізованого світу запобігала поверненню до стереотипу тих, хто за часів постколоніалізму чи теорії залежності стверджував, що Латинська Америка обмірковувалася за її межами. Імовірно, ці віддалені конгреси, перехресні дослідження, які проводились аргентинцями і бразильцями у Сполучених Штатах, американськими університетами у Мексиці, Гватемалі й Перу й інколи переростали у міжнародні дослідницькі групи, і, звичайно, доповіді та листи, які надсилаються й отримуються через Інтернет, спонукають говорити більшою мірою, ніж про простори, про трансатлантичні та міжамериканські мережі. У них наново формулюється те, що ми розуміли як Америку, латинізм, гегемонію та опір, як і манери ставити запитання.

Уже