Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

його після війни. У лютому 1946-го радянська сторона на першій сесії Організації Об’єднаних Націй порушила питання про видання Бандери та інших керівників українського підпілля як військових злочинців. СРСР почав також збирати докази причетності Бандера до військових злочинів. Це було нелегко, адже всю війну він просидів у німецькому полоні. Восени 1946-го Іван Сєров, тоді заступник міністра внутрішніх справ, вимагав він українських чиновників пришвидшити збирання матеріалів. Доказова база містила трофейні німецькі документи, офіційні накази УПА, звіти КДБ про діяльність українських націоналістів. Жоден документ не стосувався Бандери безпосередньо, і трибуналам про військові злочини та західним союзникам їх так і не показали. Тим часом Хрущову в Києві і союзному керівництву в Москві регулярно доповідали про діяльність українського підпілля і спроби Бандери встановити контакт із ним через кур’єрів. Ветерани спецслужб вважали, що десь у кінці 40-х років на найвищому рівні ухвалили рішення ліквідувати Бандеру[149].

Як перший секретар республіки Хрущов мав прямий стосунок до боротьби з українськими націоналістами і знав про це рішення. Цілком можливо, що його ухвалили саме з подання Хрущова. Павло Судоплатов, убивця попередника Бандери по ОУН Євгена Коновальця і начальник відділу НКВД з диверсійної роботи, згадував, що після смерті Сталіна у 1953 році Хрущов вимагав від Берії активніше взятися за Бандеру. На вимогу Хрущова Берія доправив у Москву двох сестер Бандери – через «нещасливе» прізвище та родинні зв’язки їм судилися табори. Чекісти хотіли через сестер встановити зв’язок із Бандерою й переконати його зустрітися з їхнім агентом у Німеччині. Усунувши Берію від влади в липні 1953-го, Хрущов не відмовився від ідеї прибрати Бандеру. Невдовзі після арешту Берії він у присутності інших членів ЦК зустрівся з Судоплатовим і нібито велів підготувати ліквідацію бандерівського керівництва західноукраїнських фашистів, яке, мовляв, кидає виклик Радянському Союзу[150].

Невдовзі Судоплатова заарештували й посадили. Він вважав, що це результат його фатальної помилки на зустрічі з керівництвом. Члени ЦК спитали генерала про вбивства, що їх здійснив його відділ за наказом Берії. Судоплатов дав перелік, який починався з убивства полковника Коновальця, але в ньому фігурували «мокрі справи», що їх затверджували не тільки Сталін із Берією (один благополучно помер, а інший скнів у тюрмі), а й люди, що сиділи в кімнаті, зокрема Молотов, Булганін і Хрущов. Судоплатов хотів захиститися від звинувачень у зв’язку з Берією, а натомість викликав гнів партійного начальства – кому потрібен свідок співучасті у сталінських злочинах. За словами Судоплатова, двох людей із його списку ліквідували за наполяганням Хрущова. Перший – Олександр Шумський, лідер націонал-комуністичного крила КП(б)У; другий – Теодор Ромжа, єпископ Мукачевської єпархії греко-католицької церкви на анексованому у чехословаків Закарпатті.[151].

Готовність Хрущова розв’язувати політичні проблеми вдома і за кордоном за допомогою убивств, не поділяло багато чекістів. Якось навесні 1953-го Судоплатов став свідком телефонної розмови Берії з Хрущовим: «Послухай, – нібито сказав Берія Хрущову, – ти сам просив мене знайти спосіб ліквідувати Бандеру, а тепер ваш ЦК перешкоджає призначенню в МВС компетентних працівників, професіоналів у боротьбі з націоналізмом». Слова Берії збігалися з думкою багатьох чекістів, що Бандера не має особливого стосунку до подій в Україні і ліквідація проводу націоналістів не припинить збройну боротьбу, яка тривала у Західній Україні вже понад вісім років. Чекісти намагалися перевербувати націоналістичних лідерів, схилити їх до співпраці з режимом і в такий спосіб припинити партизанську боротьбу. Але Хрущову не подобалася така стратегія, навіть якщо її висловлювали «свої» люди.

Генерал Тимофій Строкач, міністр внутрішніх справ СРСР, якось намагався переконати Хрущова зберегти життя останньому командувачу УПА Василю Куку (бойове псевдо Леміш), якого чекісти схопили 1954 року, якраз коли Хрущов вів апаратну боротьбу за владу у Кремлі. Це виявилося непросто. Підлеглий Строкача згадував його слова: «Я говорил Никите Сергеевичу, что обещал этим людям не только свободу, но и нормальную жизнь советского человека. Обещал им высокие правительственные награды. А он мне: “Мало ли чего мы ради нашего дела, наших целей обещаем. Сам понимать должен, что и Лемиш, и все, кто с ним связан, заклятые враги Советской Украины, по ним веревка плачет, а ты просишь их помиловать”. Я ему говорю: “Никита Сергеевич, так ведь за ним, Лемешем, стоят тысячи его политических единоверцев, с ними же работать надо”».

За спогадами Строкача, життя Куку врятувало тільки особисте втручання українських посадовців. Поговоривши зі своїм союзником Олексієм Кириченком, першим секретарем ЦК КП(б)У, Хрущов передумав і поступився. Але це був виняток[152].

У червні 1957 року комісія з Москви визнала роботу українського КДБ незадовільною, зокрема у сфері зовнішньої розвідки. У звіті комісії було сказано, що в Києві «не приділялося уваги компрометації натхненних і організаторів буржуазного націоналізму. Голова КДБ Сєров велів генералу Віталію Нікітченку, шефу республіканського КДБ «проявляти серйознішу відповідальність щодо співробітників, які погано працюють, і начальників, які не є прикладом для підлеглих», а також «вжити заходів щодо усунення серйозних недоліків»[153]. У Києві мали дослухатися до слів Сєрова. Можливо, це невипадково, що Ребета вбили через чотири місяці після розносу, влаштованого Сєровим. Однак лишався Бандера. І наступник Сєрова у КДБ Александр Шелепін мав щось із цим робити.

Київські чекісти, які боролися з повстанцями вдома і з їхнім проводом за кордоном, пропонували почекати з ліквідацією Бандери. Причому так вважали навіть організатори операції Сташинського, удостоєні урядових нагород за її успіх. Тут вони збігалися в поглядах із оперативниками ЦРУ та британської розвідки: Бандера втрачав вплив як в Україні, так і в емігрантському середовищі, і вбивство тільки створило б йому образ великомученика. Однак ставленик Хрущова Шелепін не належав до людей, здатних ефективно доводити Хрущову непопулярну думку. У відомстві його запам’ятали людиною дуже вимогливою до підлеглих і такою ж мірою конформістською у стосунках з начальством, особливо з Хрущовим. На догоду генсеку він використовував чекістів у морально сумнівних справах приватного характеру. Зокрема, вони тиснули на одного інженера-конструктора, щоб той прибрав своє ім’я зі статті, написаної у співавторстві з Сергієм Хрущовим, сином першого секретаря. Хрущов-молодший вважав, що заслуговує бути єдиним автором цієї статті. Оперативник, якого відправили поговорити з його співавтором, дійшов висновку, що внесок Сергія другорядний. Але роботу було зроблено: після розмови з чекістом інженер вирішив зняти від гріха подалі своє ім’я[154].

Вислухавши розповідь про вбивство Бандери, Шелепін того пам’ятного грудневого дня сказав Сташинському те саме, що й генерал Коротков у Берліні: поки що він лишиться у Москві і проходитиме додаткову підготовку. Але щойно здійнята вбивством хвиля спаде, його знову відправлять на важливе