Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

Звільнення з армійської служби в листопаді 1943 року і повернення до Праги послужило йому свого роду індульгенцією від звинувачень у нацизмі. Але суть претензій, опублікованих у «Ноєс Дойчлянд», зводилася до іншого: йому закидали не членство в НСДАП, а військові злочини. Мовляв, є свідки, які можуть це підтвердити. У серпні 1959 року Спілка жертв нацистського режиму висунула звинувачення проти Оберлендера у західнонімецькому суді. Федеральний прокурор розпочав слідство і звернувся до бундесміністра за поясненнями.

30 вересня 1959 року Оберлендер скликав прес-конференцію, на якій заперечив усі звинувачення. Він заявив, що «Нахтігаль» не брав участь ні в розстрілах польської інтелігенції, ні в єврейських погромах у Львові. Навпаки, батальйон увійшов у Львів найпершим вранці 30 липня 1941 року і виявив тисячі трупів радянських в’язнів – їх поспіхом розстріляли енкаведисти перед відступом. Вони виявили чужі військові злочини, а не коїли свої. У відповідь на питання репортера «Ноєс Дойчлянд», яка першою опублікувала звинувачення, базовані на радянських джерелах, Оберлендер сказав, що, поки він служив у «Нахтігалі» у Львові, його солдати не зробили жодного пострілу[130].

Схоже, що західнонімецька преса була на стороні Оберлендера. Спілку жертв нацистського режиму загалом вважали комуністичними агентами, які працюють за вказівками зі сходу. Її не любили християнські демократи, мати з нею справи не хотіли ні соціал-демократи, ні лідери єврейських організацій. Але після смерті Бандери ціла ця історія набула нового забарвлення. Невже Оберлендер пішов на новий злочин, замітаючи старі?

22 жовтня, через два дні після похорону Бандери, професор Альберт Норден, голова східнонімецького Комітету німецької єдності, скликав прес-конференцію у Східному Берліні, на якій прямо заявив про зв’язок Бандери з Оберлендером. Схід готував наступ і цілився в репутацію лідерів Західної Німеччини. Професор Норден був не тільки керівником Комітету німецької єдності, а й водночас секретарем ЦК керівної Соціалістичної єдиної партії Німеччини, членом політбюро і відповідав за інформаційну політику, пропаганду і відносини із Заходом.

Норден мав репутацію непримиренного борця з фашизмом. Він походив з єврейської родини (його батько був сілезьким рабином) і 1919-го, маючи п’ятнадцять років, вступив до молодіжного крила німецької компартії. Потім став повноправним членом партії. 1933-го, коли нацисти прийшли до влади, Норден редагував головний орган партії газету «Ді роте фане», створену засновниками партії Карлом Лібкнехтом і Розою Люксембург. Норден пережив нацистський режим – спершу емігрував до Чехословаччини, потім до Франції і Сполучених Штатів. 1933 року, вже в еміграції, він опублікував бестселер «Коричнева книга підпалу рейхстага і гітлерівського терору», і про Нордена почула вся Європа. Через тридцять років, у 1965-му, він випустив ще одну «Коричневу книгу» – список двох тисяч колишніх нацистів, які влаштувалися в державні установи в Західній Німеччині і зробили кар’єру.

Прес-конференція Альберта Нордена і заяви про участь Оберлендера у львівській різанині вивели всю цю історію на зовсім інший політичний рівень. Серйозні звинувачення проти впливового західнонімецького міністра висували вже не окремі журналісти, а головний політик Східної Німеччини. Ці закиди пов’язували Оберлендера з Бандерою і підживлювали попередні заяви східнонімецької преси, що Оберлендер нібито причетний до смерті керівника ОУН-б. Того ж місяця студія документальних фільмів DEFA випустила кіножурнал: після сюжету на 32 хвилини про прес-конференцію йшов 25-хвилинний репортаж про похорони Бандери. Бандеру виставляли маріонеткою Оберлендера в батальйоні «Нахтігаль», на совісті якого львівський погром[131].

Прихильники Оберлендера й послідовники Бандери були шоковані. Вони почали збирати свідчення очевидців львівських подій, і наприкінці листопада в Гаазі зібралася міжнародна комісія для розгляду справи Оберлендера. Соратники Бандери не заперечували зв’язку з ним. Бундесміністр навіть надіслав співчуття родині Бандери. Батальйон «Нахтігаль» справді набирали з бандерівців. Вони заявляли, що, вступивши у Львів на світанку 30 червня 1941 року, передусім з’ясовували імена енкаведистських жертв і проголошували незалежність України[132].

Маючи підтримку українців, Оберлендер категорично відкидав усі звинувачення у причетності до львівських погромів. У грудні 1959 року інформаційні агентства передали заяву Оберлендера у відповідь на звинувачення Нордена: «Я ніколи не мав жодних контактів з єврейським населенням Лемберга і не несу відповідальності за жодне убивство. Я був звичайним армійським офіцером. Я ніколи не служив в СС і не мав інформації, що євреїв убивали у Лембергу, коли там стояв наш батальйон». Згідно з ЄТА, Оберлендер вважав, що такі звинувачення ідуть з комуністичних джерел з метою дискредитувати його як міністра у справах біженців.[133].

«Активні заходи» щодо дискредетації Оберландера мали несподіваний ефект на справжнього вбивцю Бандери. Богдан Сташинський випадково подивився в кінотеатрі кіножурнал про похорони Бандери, який показували як частину фільму про прес-конференцію Нордена. Його особливо вразили кадри, коли довкола труни стояла родина Бандери і троє його дітей. Диктор за кадром казав, що почувається убивцею. Але куратор не поділяв таких похмурих настроїв. З усмішкою на обличчі він відповів, що діти Бандери, усвідомивши, ким був їхній батько, ще подякують йому за цей вчинок. Сташинський змушений був залишити свої сумніви при собі[134].

Частина третя. Московіада

16. Орден

Генерал Коротков перед зустріччю ще раз переглянув справу на агента. Ясна річ, у ній була фотографія та ім’я, причому не одне: Йозеф Леман у Східній Німеччині, Зіґфрід Драґер і Ганс Йоахім Будайт у Західній, Александр Крылов у Радянському Союзі. Значилося там і справжнє ім’я людини, з якою генерал мав зустрітися, – Богдан Сташинський, 1931 року народження. Сташинському виповнилося двадцять вісім років.

Судячи з усього, кар’єра агента у нього розвивалася ще краще, ніж у Короткова, – на його рахунку було вже два успішних епізоди. А Коротков спланував перше убивство і взяв у ньому участь у двадцять дев’ять років – це була операція з ліквідації радянського агента-втікача Георгія Агабекова. Були в кар’єрі генерала і злети, і падіння. 1939 року, коли було підписано пакт Молотова – Ріббентропа, Червона армія увійшла в Польщу і Сташинський став громадянином СРСР, Короткова звільнили з роботи в НКВД за фальшивим звинуваченням. Життя і кар’єру майбутнього генерала врятував лист, адресований Лаврентію Берії. Невдовзі Короткова поновили на роботі і напередодні війни поставили керувати великою шпигунською мережею в Німеччині. А по завершенні Другої світової він провадив нелегальні операції по всьому світові, зокрема координував у США діяльність радянських шпигунів, які добули Сталіну секрет атомної бомби. Тепер він працював у Карлсхорсті і керував найбільшим закордонним відділом КДБ. Коротков був для молодих агентів живим прикладом, адже він встановив планку службових рекордів[135].

Одним із перших «мокрих» досягнень Короткова після повернення до Берліна навесні 1957-го була