Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий
Рішення про нагороду ухвалили на найвищому рівні і в рекордно короткий термін. 3 листопада 1959 року (не минуло й трьох тижнів після вбивства Степана Бандери) Президія Політбюро ЦК КПРС під керівництвом Микити Хрущова затвердила проект таємної постанови Верховної Ради СРСР про нагородження Богдана Сташинського орденом Червоного Прапора. До нагороди його представив генерал Петро Івашутін, перший заступник голови КДБ, який відповідав за зовнішню розвідку. У поданні Івашутіна партійному й державному керівництву було сказано, що «в течение ряда лет [Сташинский] активно использовался» «в мероприятиях по пресечению антисоветской деятельности украинских националистов за границей» и «выполнил несколько ответственных заданий, связанных с риском для жизни». Президія знала, кого ліквідували і чому за це представляють до нагороди, і проголосувала «за». Через три дні постанову підписав маршал Климент Ворошилов, член Президії Політбюро ЦК і голова Верховної Ради СРСР (тобто формальний голова радянської держави)[140].
Богдан Сташинський не сподівався такої нагороди, але й надто здивований не був. Він знав, що радянська влада нагороджує чекістів за успішні операції. За попереднє завдання його нагородили фотокамерою «Контакс». Тепер орден. Важливість нагороди підкреслювало й те, що на вручення він мав особисто поїхати у Москву. Генерал також говорив про майбутнє: Сташинському краще зникнути з Берліна – вбивство Бандери, на відміну від ліквідації Ребета, здійняло шум на Заході, треба перечекати, поки все вгамується. Замість того, щоб марнувати час у Східному Берліні, краще пройти рік додаткової підготовки в Москві. Судячи зі слів генерала, ця нагорода стала поворотним моментом у кар’єрі Сташинського. Він ішов угору. Куратор припустив, що після підготовки в Москві його відправлять до Західної Німеччини або до іншої західноєвропейської країни. Якось Деймон напівжартома сказав, що Сташинський замінить його в Карлсхорсті.
Зустріч із Коротковим справді відкрила перед Сташинським нові горизонти. Нагорода підбадьорила його, існували плани на майбутнє. Ще перед цією зустріччю Деймон згадував про можливість працювати в Західній Європі, тепер це стало набагато реальнішим. Просування в ієрархії КДБ відкривало шлях і до завдань іншого характеру – після болісного кіножурналу про похорон Бандери Сташинський постановив собі більше нікого не вбивати. Підготовка в Москві дозволяла лишити цей епізод у минулому, не піддаючи ризику кар’єру у спецслужбі. Він розумів, що КДБ як мафія – виходу нема. Та й нічого іншого в житті робити не вмів. Тому-то він зрадів новині. Нарешті можна було примирити політичні погляді й моральні переконання. Зрештою, він нічого не мав проти життя і роботи на Заході. «Та обставина, що мене хотіли вишколити й застосувати в Західній Європі, була для мене, властиво, не такою вже неприємною», – згадуватиме він[141].
20 листопада 1959 року Сташинський сів на поїзд у Москву. Він мав великі сподівання – цей потяг мав привезти його у краще майбутнє.
17. Лубянка
Початок грудня в Москві, як завжди був напружений. 5 грудня свято – День конституції. Основний закон радянської держави було написано за участі Ніколая Бухаріна, одного з найліберальніших більшовиків в історії країни. Потім її поправив і ухвалив Сталін – злий геній і убивця Бухаріна. Конституція, чинна з грудня 1936 року, передбачала можливість добровільного виходу радянських республік із Союзу РСР, а також загальне й рівне виборче право – найдемократичніші норми у світі. Насправді радянські громадяни мусили брати участь у виборчому спектаклі, а кандидатів призначали парткоми, будь-яке слово за незалежність республік вело в ГУЛАГ. За демократичним фасадом робітничо-селянської держави ховалася суперцентралізована система, у якій кожну дрібницю вирішувала партія, і за всім стежив поліцейський апарат: спершу ДПУ, потім – НКВС, потім – КДБ[142].
Реформи Микити Хрущова, які почалися з промови про «культ особи Сталіна» на ХХ з’їзді партії в лютому 1956-го, ніяк не змінили природи радянської держави і її стосунків з громадянами. І вдома, і за кордоном радянське керівництво говорило одне, а робило інше. 4 грудня 1959 року міністр іноземних справ СРСР передав Організації Об’єднаних Націй два дарунки: статую «Перекуємо мечі на лемеші» відомого радянського скульптора Євгенія Вучетича і модель супутника – першого рукотворного об’єкта в космосі, що його запустив СРСР у жовтні 1957-го. Статуя символізувала прагнення країни Рад до миру – атлетичний коваль бив молотом по мечу, назву запозичили з Книги Ісаї 2:4. І цей подарунок зробила країна, у якій щойно почалася нова антирелігійна кампанія, – радянське керівництво явно шукало символічну мову, якою можна було приспати противника в окопах холодної війни. Супутник утілював радянські науково-технічні досягнення і був прикладом мирного використання ракетних технологій. Майже всі американці сприйняли запуск супутника як виклик, доказ, що радянські ракети спроможні долетіти до США. Якщо СРСР перевтілив традиційний і архаїчний меч у передову бойову техніку, це означало, що світ мав почуватися у ще більшій загрозі.
З радянського боку ситуація не здавалася такою похмурою. У космічних досягненнях радянське керівництво бачило можливість обігнати Сполучені Штати, які першими зробили атомну і водневу бомбу та оточили Радянський Союз ядерними боєголовками. Тепер Захід мусив рахуватися з Радянським Союзом, принаймні ставитися до нього з більшою повагою. На День конституції у грудні 1959-го радянські газети рапортували про економічні досягнення, а кінотеатри по всій країні показували перед сеансами кіножурнал про візит Микити Хрущова до Сполучених Штатів. «Радостно видеть замечательные плоды миролюбивой внешней политики Советского государства», – писала газета «Правда» про прем’єру кіножурналу, у якому Хрущов мірявся силою з американським президентом Ейзенхауером[143].
Саме в ці дні Богдана Сташинського нарешті запросили на Лубянку – у святая святих світу спецслужб, на периферії якого він обертався так довго. Штаб-квартира КДБ на Лубянці на той час мала асиметричний фасад.1940-го, через рік після початку Другої світової, Лаврентій Берія розпорядився реконструювати будинок на Лубянці, де ЧК отаборилася ще в 1919-му році, одразу після заснування. До революції в цьому будинку працювала страхова компанія, але наркомат внутрішніх справ постійно розростався, і приміщення довелося удвічі розширити. Грошей вистачало, і будівництво йшло блискавично швидко. Однак напад німців у червні 1941-го зупинив роботи, і один фасад простояв без завершальних деталей аж до 1983-го, коли на чолі СРСР став Юрій Андропов. Перший чекіст біля керма країни і виділив гроші на завершення проекту. У будинку працював не тільки центральний апарат КДБ, там була й тюрма, де сиділи найвідоміші
