Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий
Не забуто і його куратора Сергія, чи то пак Олексія Деймона. На момент ліквідації Бандери він мав звання підполковника і був заступником начальника «еміграційного» відділу КДБ в Карлсхорсті. 3 листопада 1959 року його відзначили найвищою відомчою нагородою КДБ «Почесний співробітник держбезпеки», а наступного дня позачергово підвищили у званні до полковника за «успіхи в роботі з антирадянською еміграцією»[155].
Хрущов нарешті прибрав з шахівниці супротивну фігуру і не скупився на нагороди[156].
18. Заборонене кохання
У Сташинського були всі підстави вважати, що зустріч із Шелепіним пройшла добре. Нічого нового він не дізнався: про орден, допідготовку в Москві і кар’єрні перспективи на Заході йому розповіли ще в Берліні. Але йому вдалося отримати від Шелепіна те, чого йому не могли, або не хотіли дати його зверхники в Берліні, – дозвіл на одруження.
У квітні 1957-го, після першої поїздки до Мюнхена, яка мала метою вистежити Лева Ребета, він зустрів двадцятитрирічну перукарку із Західного Берліна на ім’я Інґе Поль. Вони познайомилися у дансингу у знаменитому розважальному центрі Фрідрихштадт-Паласт, де у 20-ті роки виступала Марлен Дітрих. У кінці 50-х у моді були вже інші виконавці й мелодії. Залізна завіса не могла зупинити західну музику, особливо в Берліні. Навесні 1957-го на вершину американських хіт-парадів увірвалася й протрималася там вісім тижнів пісня Елвіса Преслі «All Shook Up». Американські дівчата шаленіли, німецькі теж – американське армійське радіо транслювало цей хіт на Західну Німеччину. Богдан та Інґе закохалися. Зустрічатися з німецькими жінками на танцях було звичною роботою Сташинського. Восени 1955 року він звітував куратору про перебування у Цвікау: «Що стосується самих німкень, то знайомство з ними заводити дуже легко. Для цього треба тільки знати мову. Для людей, які погано знають мову, найкраще знайомитися у закладах, де можна танцювати»[157].
Подумавши, що їхнє випадкове знайомство може перерости у щось серйозніше, Богдан поінформував Деймона про свою нову пасію. Через східнонімецьких колег чекісти перевірили минуле дівчини і не знайшли нічого підозрілого – ні криміналу, ні зв’язку із західними спецслужбами. Богдану дозволили зустрічатися з дівчиною, вона знала його під іменем Йозеф Леман. Він говорив німецькою з акцентом, не завжди граматично правильно, але цілком непогано для фольксдойче, який виріс у Польщі без німецького середовища. Американські солдати, які мали набагато більше кишенькових грошей, ніж місцеві німці, користувалися тоді особливою популярністю у німецьких дівчат. «Йоші», як називала Інґе Богдана, нічим не програвав американцям. Він твердо стояв на ногах, працював перекладачем у міністерстві торгівлі НДР. Час від часу Богдан, за його словами, їздив у відрядження в рідну Польщу. Симпатичний, елегантний, інтелігентний, ввічливий – прекрасна пара для сільської дівчини, яка влаштувалася перукаркою у великому місті.
Інґе виросла й жила в селі Дальгов на захід від Берліна. Село належало Східній Німеччині, але найближча до нього околиця Берліна підлягала західній адміністрації. Тому Інґе і багато інших східних німців щодня проїжджали через капіталізм. Чекісти застерігали Богдана бути обережним: хоч її родина жила у Східній Німеччині, батько був «капіталістом» і володів магазином автозапчастин, у якому «експлуатував» трьох робітників. Родина Полів не була русофілами, і ставилася до російської окупації вороже, згадував Сташинський. Батько Інґе не робив таємниці зі своїх поглядів, особливо коли вип’є. З цього приводу його навіть згадувала місцева газета, але він не переймався. За словами Сташинського, той постійно носив із собою вирізку з газети і з гордістю показував, коли говорили на цю тему.
Богдан публічно сповідував комуністичні ідеали, але мусив миритися не тільки з антиросійськими й антикомуністичними настроями батька Інґе, а й із поглядами самої дівчини. Інґе не конче погоджувалася з батьком, особливо коли стала фінансово незалежною, переїхала від батьків і вийняла кімнату неподалік. Але й бойфренд не мав влади над її думками. Дівчині здавалося, що він надто відданий комуністичним ідеям. «Він заявляв, що урядові кола східної зони йому не подобаються, бо вони, на його думку, занадто плазують [перед Москвою], але він хвалив усе, що мало яке-небудь пов’язання з Росією і комуністичним світосприйманням», – згадувала Інґе згодом. Вони часто сперечалися, не могли знайти спільної мови і лишалися при своєму. «…Я не схилялася до його поглядів і захоплення Росією та висувала йому аргументи, проти яких він мусів боронитися», – свідчила Інґе.
У квітні 1959-го Інґе і Богдан Сташинський, чи то пак Йозеф Леман, заручилися. Попри різні політичні погляди, вони явно любили одне одного. «Особисто ми дуже добре розуміли одне одного», – казатиме Інґе. Вона не мала доброї освіти чи блискучого виховання, не ставила високих інтелектуальних вимог, але мала сильний характер і незалежний розум. А найважливіше – зберігала вірність Сташинському попри всі його відрядження і від’їзди. Богдан був на п’ять років старший і знаходив у ній риси, яких бракувало йому самому, вона давала йому дуже потрібну моральну розраду. Політичні розходження не відігравали значної ролі. На першому місці стояла любов[158].
Богдан Сташинський не сказав начальству про заручини з Інґе. Але після зустрічі з генералом Коротковим, коли чутки про його переведення до Москви ставали реальністю, він не міг тримати свої шлюбні плани в секреті. Що буде з Інґе, якщо його переведуть у Москву, спитав Сташинський Деймона. І додав, що хоче одружитися з нею. Куратора новина не порадувала, він відповів, що Інґе – погана партія для Богдана, вона з нижчого класу, до того ж німкеня. Одруження з німкенею могло завадити такій перспективній кар’єрі Богдана. Деймон вважав, що переведення у Москву – прекрасна нагода порвати з Інґе. А щоб підсолодити пігулку, можна запропонувати їй грошей. Тисяча-друга марок у КДБ завжди знайдеться.
Та Сташинський хотів почути не це. Він уперся, що любить Інґе і хоче з нею одружитися; усі аргументи куратора були марні. Деймон здався і сказав, що треба поговорити з начальством у Москві. На тому й зійшлися. Богданові веліли зібрати речі, попрощатися зі знайомими у Східному Берліні і чекати поїздки в Москву. Інґе він сказав, що його переводять до Польщі і його не буде в Берліні цілий рік. Дівчина була готова їхати з Богданом у Варшаву. «Він не погодився на моє зрозуміле бажання поїхати разом із ним, але обіцяв
