Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

тепер сиділи під арештом. Вони розуміли, що будуть покарані, утім, якщо б Матвієнко втік із кінцями або передав справжню інформацію у підпілля, на них чекало б набагато суворіше покарання. (Чекістам вдалося зібрати всі записки, що їх Матвієйко розкидав по місту за час нетривалого побачення зі свободою.) Політбюро ЦК КП(б)У постановило виключити з партії, звільнити з МДБ і віддати під суд офіцерів, які відповідали за охорону Матвієйка. Полковника Шорубалку відправили служити на базу МДБ в Карпатах. Комусь винесли догану, інших понизили у званні. Попри жорсткі заходи Києва, Москва більше не довіряла українському МДБ такий цінний актив, як Матвієйко. Його відправили до Москви – умови нового ув’язнення дуже відрізнялися від львівських. МДБ достеменно не знало, чи вдалося Матвієйку переправити інформацію про радіогру та інші секрети своїм людям. Але знало напевно, що довіряти йому більше не можна.

Лише після смерті Сталіна у березні 1953 року Матвієйка повернули українським оперативникам. Британська розвідка і бандерівці так і не дізналися про його невдалу втечу й перебування у Москві. Матвієйка оселили в передмісті Києва, за сотні кілометрів від територій, де діяли рештки УПА. Охорону збільшили до дев’яти осіб. Будинок охороняли натреновані собаки, а черевики Матвієйка обробили спеціальним хімікатом, щоб собаки могли взяти слід. У радіогрі почався другий тайм. Матвієйка знову возили у ліс передавати повідомлення в Німеччину. Його навіть показували в зрежисованій обстановці справжнім емісарам із Заходу, щоб засвідчити – з ним усе гаразд, він не працює під контролем МДБ. Результати роботи Матвієйка вражали. Між 1951-м і 1954-м, коли радянська влада заарештувала останнього командувача УПА Василя Кука і британці з американцями вирішили припинити десанти, радянська контррозвідка з допомогою Матвієйка спіймала 8 кур’єрів, 33 парашутисти і захопила 10 радіопередавачів.

Та радіогра на цьому не закінчилася. Її головним завданням стала інфільтрація нових агентів у середовище Бандери і підтримування розколу в націоналістичному таборі. І бандерівці, і лебедівці думали, що УПА продовжує боротьбу з радянськими окупантами, і визнавали її керівництво в Україні, тож МДБ легко стравлювало одну групу з іншою. Довгих вісім років Матвієйко і його радіограми уособлювали голос оунівського «проводу». За ці роки ні Бандері, ні Лебедю не дали стати переможцями у деструктивній боротьбі за владу в українському націоналістичному русі. Матвієйку вдалося повернути довіру спецслужб. У червні 1958-го, через сім років після арешту і через шість років після дивної втечі, начальника служби безпеки Бандери помилували спеціальною постановою Верховного суду СРСР. На той час від був офіційно одружений з агенткою МДБ, яка заразом і стежила за ним[110].

Бандера не сумнівався в надійності свого українського емісара аж до 1959 року. На початку літа він отримав від Матвієйка інформацію, яка скидалася на абсолютну фальшивку. Бандерівці занервувалися. Невже сталося незворотне, і Матвієйко, потрапивши в полон, почав працювати під контролем спецслужб? Через звичні канали Бандера надіслав Матвієйку нове повідомлення і дав йому можливість сигналізувати про провал – Матвієйко мав ужити у відповіді слово «борщ». Той відповів у кінці вересня. Борщу в тексті не було.

Бандера зітхнув з полегшенням. На листопад 1959 року він планував велику конференцію націоналістичних організацій. Конференція мала оцінити стан руху опору в Україні, затвердити його завдання та раз і назавжди розв’язати питання, хто справжній представник «нескореної України» – Бандера чи Лебедь. Головні учасники конференції мали приїхати з України. Доправити делегацію в Німеччину мав Матвієйко, і Бандера дуже сподівався поставити переможну крапку у давній і виснажливій боротьбі. Однак Матвієйко повідомив, що восени 1959-го не зможе організувати приїзд людей з України. Він був цілком упевнений, що зможе приїхати сам, а делегатів організує через рік. Тому-то за годину до смерті Бандера сказав на ринку Гросмарктгале Євгенії Матвієйко, що незабаром приїде її чоловік. Судячи з усього, Бандера помер у щасливому незнанні, що насправді сталося з його українським емісаром[111].

Бандера, схоже, останнім вірив у диво, ніби емісар із Заходу може ховатися від КДБ довгих вісім років. Агенти ЦРУ такого оптимізму не поділяли. Вони припускали, що Матвієйко працює під контролем, і питали себе, чому Москва вирішила ліквідувати Бандеру, яким через Матвієйка було так легко маніпулювати. У звіті ЦРУ фігурувало одне можливе пояснення – КДБ хотів позбутися Бандери до початку запланованої конференції, боячись, що той, запідозривши Матвієйка у зраді і зустрівшись із ним у Мюнхені, виб’є з нього зізнання. Згідно з цією гіпотезою, радянські спецслужби збиралися відправити Матвієйка до Німеччини на конференцію тільки після того, як Бандеру заступить слабший лідер[112].

Якщо Бандеру справді вбили через Матвієйка, то чи можна вважати, що присутність Євгенії Матвієйко на ринку в Мюнхені, де його, можливо, отруїли, була випадковою? Чимало людей вважало, що ні. Засновок підозр полягав у тому, що Євгенія могла в якийсь спосіб долучитися до вбивства Бандери, аби врятувати чоловіка. Західнонімецька контррозвідка зазначала, що Мирону Матвієйку вдавалося дивовижно довго – понад вісім років – переховуватися в Україні. «Куди імовір-ніше, – писав Вільям Гуд з Мюнхена начальнику радянського відділу ЦРУ 12 листопада, – що Матвієйко здався КДБ одразу після прибуття в Україну і відтоді був подвійним агентом». Таку думку озвучило джерело ЦРУ в баварському відділенні Служби захисту конституції. «Якщо це правда, – писав Гуд, – то КДБ могло легко шантажувати Євгенію безпекою Мирона».

Друзі й колеги знали Євгенію під багатьма іменами та псевдонімами – Мак, Щиголь, Кошулинська. Євгенія народилася в австро-угорському Львові 1916 року. Коли чоловіка вибрали для небезпечного завдання в Україні, Євгенія лишилася у Мюнхені, де вони оселилися після війни. Вона пішла працювати до Степана Бандери, начальника свого чоловіка, і виконувала обов’язки секретарки на Цепелінштрасе, 67. Перед обідом 15 жовтня 1959 року вона вийшла з контори разом з Бандерою. Після цього його ніхто вже не побачив живим.

Оперативники ЦРУ підхопили чутки, що Матвієйко пішов на ризиковане, майже самовбивче завдання в Україні не з власної волі. Іван Кашуба, голова служби безпеки ОУН-б і агент баварського відділення Служби захисту конституції, повідомив начальству, що Матвієйка нібито піймали на розкраданні коштів організації й поставили перед вибором: самогубство або засилання до України. Він вибрав Україну. Якщо це відповідало дійсності, то офіцерам ЦРУ було легко уявити, що Матвієйко і його дружина думали про це завдання і тих, хто відправив чоловіка на майже певну смерть.

Ходила ще одна чутка про причину відправлення Матвієйка в Україну. Вона циркулювала у вузькому колі людей, наближених до Бандери на початку 1950-х років, коли він ухвалив рішення про засилання Матвієйка. Добре поінформовані люди вважали, що Бандера відправив Матвієйка в Україну,