Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

всі сторони радянського життя. З одного боку — жертовність радянської молоді, її ентузіазм на будівництві, одностайна відданість великій ідеї; з іншого ж — голод, злидні, пригнічення, несправедливість та засилля брехні. Коли від’їжджав — тріумфувало зло. Ідеї рівності та братерства втратили свою привабливість. Паразитичні прошарки бюрократів пригнічували та експлуатували простих людей. Безсоромний культ вождя змусив усіх співати візантійські гімни на честь диктатора. Все це, однак, не похитнуло віри Мартіна в кінцеву перемогу ідей великої російської революції.

Він був дуже стриманим, але надзвичайно хоробрим. Коли ДПУ після мого арешту організувало так звану проробку моєї справи на загальних зборах працівників інституту, стався безпрецедентний випадок. Представник ДПУ підвівся й повідомив, що Олександра Семеновича Вайсберга визнано винним в організації замахів на життя радянських лідерів, контрреволюційному саботажі та роботі на користь шпигунських центрів іноземних держав. Потім, згідно з радянським ритуалом, підіймалися всі провідні члени партії та профспілки, усі мої колеги по роботі й один за одним, по черзі, проклинали таємного ворога народу, котрий був їхнім товаришем. Ніхто не осмілився висловити сумніву стосовно повідомлення представника ДПУ — це була б незаперечна контрреволюція. В глибині своїх душ, природно, всі чудово знали, що це була вигадка, але ні в кого не вистачило духу сказати про це. Хоробрості вистачало лише на те, щоб тримати язика за зубами. Черга дійшла, нарешті, до Мартіна Руемана. Він встав і сказав:

— Особисто я не можу повірити, що Вайсберг був контрреволюціонером. Ви всі мене знаєте й, гадаю, довіряєте мені. Коли я вперше прибув сюди, то був байдужим до радянської влади. Якщо хтось і навернув мене до соціалістичного будівництва, так це, власне, був Вайсберг. Він невтомно пояснював мені сенс усього, що діється в цій країні. Навіщо мав би це робити контрреволюціонер? Він навертав мене не на контрреволюцію, а на соціалізм.

Та заява була чимось нечуваним. ДПУ кипіло від гніву. Я помітив це навіть на допитах. Слідчий сказав мені:

— Ви маєте гарного друга. Він вважає, що може собі це дозволити, бо має англійського паспорта. Англійців теж арештовуємо! Хай не буде такий самовпевнений!

Після закінчення зборів провідні члени партійного осередку накинулися на бідолашного Руемана й почали його обробляти. Тривало це два дні. Зрештою, він трохи поступився і розкритикував свою позицію на зборах у стінній газеті. Без цієї заяви його подальша робота в інституті була б неможливою.

НКВС, однак, не подарував йому того виступу. В наступному році, як я чув, вони вимучували з різних в’язнів зізнання проти Мартіна Руемана. Він мав стати агентом чи то гестапо, чи то «Інтеллідженс сервіс», а також саботажником і так далі. Всі ті зізнання й досі десь спочивають в теках харківського ДПУ. Незважаючи на це, його не наважились ані заарештувати, ані вислати; дали, однак, директорові інституту вказівку: після закінченню терміну не поновлювати з ним контракту, і в такий спосіб змусили Мартіна покинути країну. Навесні 1938 року він повернувся до Англії.

Усе це не перешкодило йому залишитися вірним справі Радянського Союзу і — як він вважав (і зараз ще вважає) — справі революційного соціалізму. В Англії він вступив до комуністичної партії.

Через одинадцять років після тих подій — я вже мав за собою російську в’язницю і шість років німецької окупації в Польщі — я приїхав до Англії і тішився думкою про нову зустріч з Мартіном Руеманом.

До моєї в’язничної камери в Харкові доходили відомості. — їх приносили нові в’язні — як вірно й відважно Мартін заступався за мене.

У Лондоні я зустрівся з Артуром Кестлером. Коли я повідомив йому про свій намір, він обурився.

— Що, хочеш побачитись з Мартіном Руеманом? Ти збожеволів.

То заклятий сталініст.

— Це неможливо.

— Так? Гаразд, тоді я розповім тобі дещо. Не маючи цілих два роки відомостей про тебе, я і кілька твоїх приятелів вирішили щось для тебе зробити. Альберт Ейнштейн написав у твоїй справі листа до Сталіна. Те ж саме вчинили Перрен, Кюрі-Жоліо та інші. Ми зажадали також підпису Мартіна Руемана, оскільки він був безпосереднім свідком подій 1937 року. Я пішов до Руеманів і попросив їх обох про підтримку. Я помітив, як риси обличчя Варвари закам’яніли.

Вона відповіла: «Ми цього не зробимо. Алекс був контрреволюціонером». Я схопився за голову й закричав: «Варваро, не знаю, що ти маєш на увазі під контрреволюціонером, але хіба це пристойно дозволити Алексові згнити в тюрмі ДПУ й не зробити навіть спроби прийти йому на допомогу?» Вона відповіла: «Ми не хочемо мати нічого спільного з цією справою». Я звернувся до Мартіна: «Мартіне, то також і твоя думка?» Він трохи завагався і відповів не досить впевнено: «Так, Артуре, я не хотів би бути таким категоричним, як Варвара, але по суті справи мені немає чого додати». Така була позиція Мартіна. Чи можеш ти собі уявити, як я на те зреагував? Я схопився й гримнув за собою дверима. З того часу ми не бачилися і я маю надію, що більше не побачимось.

Розповідь Кестлера завдала мені прикрощів, але я не відмовився від наміру побачити Руемана. Я подумав, що то, мабуть, справа рук Варвари з її істеричністю та шаленістю, бо Мартін був людиною м’якою та невойовничою. Я довідався, що він працює фізиком на нафтоочисному заводі в Манчестері й мешкає в невеликому селищі поблизу міста. Якась пані відчинила мені двері, але то була не Варвара. Я запитав Мартіна Руемана й вона відповіла англійською: «Мій чоловік удома». Мартін вийшов і витріщився на мене як на привида.

— Алексе, Алексе, це ти?

— Мартіне, це я, — повідомив я з радістю. — Невже так дуже змінився?

— Ні, ти маєш такий вигляд, як наче ми