Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Його дружина прусачка Варвара Руеман була виліплена із таєї глини, з якої, звичайно, ліплять фанатиків. Шалена в усіх проявах, її погляди були завжди сформовані, а рішення вона приймала миттю під впливом своїх внутрішніх переконань, без будь-якого узгодження їх із дійсністю. Вона була відважною жінкою і цілком віддавалася будь-якій справі, яку вважала справедливою, але була не здатна судити об’єктивно. В боротьбі з Давидовичем, під час конфлікту в інституті, йшла за мною в огонь і воду, але була твердо переконана, що саме ми були справжніми послідовниками Сталіна, а не Давидович та його прибічники. Для неї не було сумніву, що вони представляють темні сили апарату, що перекручують добру волю вождя.

Ніяк не міг я їй втлумачити, що той апарат є породженням Сталіна, і коли Давидович намагається притиснути інститут і ліквідувати останні рештки духовної свободи й незалежності, то він тільки тримається генеральної політичної лінії партії, яка вже давно опанувала всією країною. Давидович впроваджував ідеї диктатора, а ми, наукові працівники, інстинктивно проти того боронилися, як могли.

Варвара Руеман бачила все те в іншому світлі. Вона нагадувала мені попа Гапона, котрий у січні 1905 року спровадив демонструючих петербургських студентів та робітників до царського палацу в надії, що цар вислухає благання люду й усуне злих міністрів та губернаторів, що його пригнічують. Тієї кривавої неділі царська охорона зустріла людські маси, котрі йшли під проводом Гапона, залпами карабінів і кілька сот трупів лишилося на бруківці перед Зимовим палацом.

Перейшовши на сторону соціалізму ще молодою жінкою, Варвара фанатично вірила Сталіну. Вона вважала, що все лихе в Радянському Союзі (а це лихе вона добре бачила) вносить тільки державний апарат. Ніколи не можна було второпати, що вона розуміла під тим «апаратом» і як могло в її голові вкластися, що в такій зацентралізованій системі, як Радянський Союз, апарат може проводити незалежну від диктатора й навіть супротивну його волі політику.

Я вирішив відверто поговорити з Мартіном Руеманом та його дружиною. Мені потрібна була їхня допомога в обох випадках: як у разі мого виїзду, так і в разі арешту. Мартін, як британський підданий, мав значно більше свободи пересування, ніж ми всі. Його становище в інституті було дуже міцним, він мав стати науковим керівником у новій дослідній станції охолодження до низьких температур (ДСГО). Ця дослідна станція була науково-технічним комбінатом з експериментальними установами, лабораторіями та майстернями і знаходилася на перехресті науки та промисловості. За своїми розмірами вона перевищувала будь-який інший науковий інститут у країні. Комісаріат важкої індустрії сподівався, що вона сприятиме розвитку азотної та інших галузей промисловості. Без Руемана в новій дослідній станції ніяка наукова робота взагалі не могла розпочатись. А мені якщо хтось і міг допомогти, то тільки Мартін. Адже він був моїм приятелем. Коли я ним познайомився, він був англійським лібералом. Під моїм впливом став соціалістом. У 1932 році прибув до Радянського Союзу.

Тоді починався найгірший рік у російській історії з часів закінчення громадянської війни. Спочатку Мартін і його дружина хотіли виїхати назавжди. Бачили тільки голод, хаос та злидні. До того ж не дотримувались укладені з ними угоди як стосовно працевлаштування, так і щодо забезпечення побутових умов. Не з чиєїсь злої волі, а тому, що інститут просто не мав для того матеріальних можливостей. Спочатку Варвара, яка чекала дитину, реагувала дуже гостро. Як справжня прусачка, вона не терпіла слов’янський балаган. Коли я намагався вмовити її бути трохи терплячою і показати хоч якесь розуміння труднощів, що їх переживає країна, вона репетувала:

— Розумію, що люди не мають того, що ми від них вимагаємо, то чого ж вони цього не скажуть одразу? Навіщо вони обіцяють те, чого (і це їм добре відомо), не в змозі зробити? Повинні сказати «ні», а якщо вже сказали «так», то мають дотримуватись сказаного.

Ситуація в країні погіршувалася з кожним днем, досягши свого апогею весною 1933 року. Протягом 1932 року стосунки між інститутом та Руеманами знаходилися в кризовому стані. Я завжди старався залагодити суперечки, аби вберегти Мартіна для цієї країни, бо цінував його працьовитість. Часто забігав до них і завжди старався пояснити обом сенс великої боротьби, свідками якої ми були. І це мені, зрештою, вдалося. Обоє всім серцем прикипіли до ідей соціалістичного будівництва.

Я далекий від думки, що лише завдяки моєму ідеологічному впливу вони лишилися. Мартіна Руемана попросту захопив пафос великої будови. Він вийшов із дуже працьовитої сім’ї, і все в нього легко виходило з самого початку. Шлях, яким він мав іти, було добре видно. Коли я з ним познайомився, він був асистентом в Інституті фізики в Штудгарті. З часом став би доцентом, а згодом, можливо, як і його батько, професором. Без сумніву, він написав би низку гарних наукових праць. Його робота приносила б йому то більше, то менше задоволення, решту уваги він приділяв би родині. Мартін був скромним і ніколи не чекав від життя занадто багато для себе.

Ніколи не знав революційного неспокою.

У Радянському Союзі він потрапив до нового, більш масштабного життя, і воно його захопило. Він уперше відчув, що праця не є його особистою справою, а слугує перетворенню всього краю. Горизонти його розширилися. Він зрозумів, що всі тут є будівничими нового світу й що від нашої праці залежить історія століття. Це було для нього величезним випробуванням, і після цього для нього вже стало неможливим повернення до дрібноміщанської затхлої атмосфери його першої молодості. Участь у великому рухові, що перетворював світ, стала сенсом його життя.

Мартін Руеман прожив у Радянському Союзі з 1932 по 1938 рік.

Це були критичні роки. Коли він приїхав, країну потрясала лихоманка колективізації та великого голодомору. Коли від’їжджав — криза в сільському господарстві була подолана, але над країною нависла більш небезпечна хвороба — «велика чистка». За шість років Руеман мав змогу пізнати