Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович
Комуністичний режим повернувся до колишніх планів в «обгортці» інтернаціоналізму. «В’єтмін» вдерся до Лаосу вже в 1953 року. Нейтралітет країни було порушено утворенням на її території до 1962 року інфраструктури - «стежина Хо Ші Міна», каналу проникнення північнов’єтнамських військ у Південний В’єтнам. Схід, північ і південь країни утримувалися повстанцями «Патет Лао».
У лютому 1971 року південнов’єтнамська армія перенесла бойові дії на територію Лаосу й Кампучії. Американці знищили бази на «стежині Хо Ші Міна». Було взято величезні трофеї. У Лаосі на боці американців активно воювали племена мео. За французькою статистикою, населення Кохінхіну (Південного В’єтнаму) тільки на 37 - 38% складалося з в’єтнамців. Статистика комуністів претендувала на інший показник - 87% в’єтнамців по всій країні. Однак зона розселення племен починалася кілометрів за сто на південний захід від Ханоя. Перебували вони на різних східцях суспільного розвитку.
Генерал Лавриненко якось потрапив у гості до племені, що досі дотримується матріархальних традицій. Це треба було бачити. Зріст у нього вищий за два метри, вага - кілограмів сто п’ятдесят. Місцеві жінки ледве досягали йому до пояса. Тубільці, які позбігалися з всієї округи, із замилуванням торкалися слоноподібних генеральських стоп. Вони вважали, що білу людину привезли для поліпшення місцевої породи. Вождь племені зі зрозумілої причини намагалася продовжити перебування генерала в гостях якнайдовше, обіцяючи привезти його «потім».
В’єтнамський офіцер, який привіз його, не маючи в горах реальної влади, буквально валявся в ногах, благаючи вчасно повернути генерала, інакше з нього (офіцера) в Ханої голову знімуть.
Єдина причина незадоволення тубільних племен Індокитаю урядами своїх країн має універсальний для всіх країн третього світу характер. У просуванні цивілізації неминуче настає момент, коли подальший прогрес означає оподаткування. А яким чином можна обкласти податком кочівників, мисливців, збирачів лісових плодів? На відсоток викопаних коренів?
Насильницьке прикріплення до землі й трудова повинність викликали опір. Якщо бути відвертим, я не знаю, хто, крім горців, воював у Лаосі. З кого ще, крім в’єтнамців, було набрано «Патет Лао», залишається таємницею. Лаосці тоді, як, певно, й зараз, перебували під нівелюючим тиском буддизму. Чисельність урядової армії ледь досягала 4 тисяч чоловік, сили «Патет Лао» оцінювали в 10 - 40 тисяч.
До тридцяти відсотків чоловічого населення країни перебувало в ченцях. Заїжджого лаоського бонзу на базарі легко було відрізнити за дзвіночками на ногах, якими він відганяв комах, аби не чавити їх на ходу. Коли лаосців почали мобілізувати до армій воюючих сторін, вони, йдучи в атаку, стріляли в повітря, наївно сподіваючись, що противник відповідатиме в такий же спосіб.
30 березня 1972 року, висловлюючись офіційною мовою, «відбулося загострення». Частина регулярної північнов’єтнамської армії чисельністю до ста тисяч чоловік перейшла демаркаційну лінію й атакувала Південний В’єтнам з кількох напрямків. Хоча Косигін застерігав Ле Зуана від таких дій, але в’єтнамське керівництво запевняло, що, як тільки перший танк перетне кордон, вдячне населення підхопить його на руки та понесе до самого Сайгона. Я на власні очі бачив таке в пропагандистському фільмі.
Американці відповіли масованими авіаційними нальотами. Спочатку зруйнували дамби, а коли вода залила навколишні лани й звела нанівець можливості маневру, взялися за танки. Це вже була не війна, навіть не полювання, а тир. Фото спалених «п’ятдесятчетвірок» із зірками на баштах друкувалися світовою пресою.
Здавалося б, черговий casus belli - свідчення агресивності комуністичного режиму - наявний, і можна було чекати великої війни. Панічна реакція Ханою підтверджувала цю думку. До армії мобілізували десятки тисяч чоловіків. З ракетних та артилерійських батарей познімали зенітників та погнали на передову.
Всім радянським «радникам» незалежно від роду занять довелося перекваліфікуватись. Я став артилеристом. Коли військових радників призначають на батареї або в стрілецькі батальйони, як це мало місце в Ефіопії, це - певна ознака того, що справа перебуває під загрозою. У будь-якій колоніальній (визвольній, міжусобній) війні неминуче настає момент, коли до армії починають призивати чоловіків, незважаючи на ценз освіти й осілість. Тоді на поле битв повертається традиційне військове мистецтво, перед яким ми, переважно, безсилі.
Наша батарея прикривала нафтосховище, збудоване французами близько 1947 року. На нашому озброєнні були 10 зчетверених флотських артилерійських установок «ерлікон» чи то англійського, чи то американського виробництва випуску кінця Другої світової війни. Подавання боєприпасів здійснювалося гідравлічно з бетонних льохів. Створена ще 1917 року класична машина для вбивства - славетна конструкція німецького інженера Бекера - функціонує за геніально простим принципом віддання вільного затвору. За секунду кожна люфа вистрілює кілограм снарядів калібру 20х110 зі швидкістю 404 - 1200 пострілів на хвилину. А поки що ми без особливого успіху палили по американських літаках палубної авіації й навіть стратегічних бомбардувальниках. Скільки я тоді «збив» літаків - жах охоплює. Вранці, бувало, прокинешся, а навкруги все засіяно уламками повітряного флоту США. Всі наші дані найретельнішим чином складались у вищих штабах. Якщо вірити зведенням, у В’єтнамі було збито літаків утричі більше, ніж їх налічували Військово-Повітряні сили США. У такому випадку, аналізуючи радянський досвід виконання п’ятирічок за три-чотири роки, американські аналітики дійшли висновку, що росіяни тепер можуть двадцять років взагалі не працювати.
Завдання нашої батареї - боротьба з винищувачами-бомбардувальниками «Фантом». На відміну від В-52, «Фантоми» діяли п’ятірками, підходячи до цілей ешелонами на мінімальній висоті. Помітивши курний хвіст пущеної з землі ракети, перша п’ятірка розсипалась навсібіч, а літаки другої бралися за станцію наведення. Підкрилкові касетні установки ракет малого калібру «повітря - земля» були дуже ефективною зброєю. Дощ вибухів накривав вогневу позицію, й ставало не до управління вогнем. Тоді з наших установок стріляли тільки три: моя та ще дві, де стрільцями були старші матроси мого екіпажу.
В’єтнамці доповнили захисні споруди французів досить таки ефективними бомбосховищами. У землю закопували кільце каналізаційної труби й закривали люком. Сховатись у ньому можна було лише одній людині, проте накрити його вдавалося хіба що прямим влучанням. Та ховатися в цих трубах і трястися разом із землею було дуже лячно. Справді, коли сидиш у люльці установки, ловиш у перехрестя літак противника, світ навколо тебе перестає існувати. Натискаєш на педаль вогню і не чуєш власних пострілів, не те що розривів ворожих ракет. Зникає страх,
