Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

та студентами і розповідав: про технологію репресій КДБ, про Василя Стуса, з яким сидів в одній камері, про справу дисидентського підпілля. Буденні й дрібні деталі переказував ретельно та без пафосу.

Улітку 1972 року Овсієнко брав безпосередню участь у підготовці та розповсюдженні широко відомого «Відкритого листа членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Василя Лісового, у якому автор висловив підтримку українським політв’язням — жертвам «покосу» 1972 року — та попросив заарештувати самого себе. За ним прийшли вже наступного дня, а Василь Овсієнко чекав арешту, в якому не сумнівався ні секунди, ще багато місяців — частину літа, осінь та зиму, аж до річниці зі дня смерті Сталіна.

5 березня 1973 року Василь Овсієнко був заарештований за звинуваченням в антирадянської агітації і пропаганді (ст. 62 ч. I Карного кодексу УРСР) через розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня того самого року він був засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Ось яскравий фрагмент зі спогадів Овсієнка про його перший термін ув’язнення: «Мене познайомили зі старійшинами. Це українські повстанці. Люди рідкісних біоґрафій, твердої позиції і високої моралі. Я це кажу дуже відповідально. Скажімо, Дмитро Синяк, який мав 20 років ув’язнення, або Микола Кончаківський — 29 років ув’язнення, Роман Семенюк — 28 років. Був Іван на прі­звище Мирон — 25 років, Михайло Жураківський — 25 років, двадцятип’ятилітник отець Денис Лукашевич. Василь Долішній, який у 16 своїх рочків дістав за повстанський рух 10 років ув’язнення, а тепер має 7+3 за антирадянщину. Я близько з ними зійшовся, вони ставилися до мене як до сина, хоча здебільшого самі вони — постарілі в неволі парубки. З чистою юнацькою психологією, з пієтетом до матері, до дівчини».

Звільнили Овсієнка 5 березня 1977 року. З таборів він привіз два зошити віршів Василя Стуса, записані з його слів у тюремній камері. Перше, що Овсієнко зробив удома (у рідному селі на Житомирщині), — закинув на грушу мідного дрота як антену і налаштував старенького приймача «та й припадав до нього вухом вечорами та ранками». У провінції, як згадує політв’язень, далеко від глушителів, можна було почути майже все, що передавали радіо «Свобода» і «Голос Америки», тим більше що повідомлення повторювалися.

Припиняти діяльність, розпочату до ув’язнення, Василь не збирався, хоча наслідки — усвідомлював.

Для Української Гельсінської групи він написав матеріали про становище заарештованих та піднаглядних, підготував перший варіант спогадів «Світло людей». 18 листопада 1978 року був затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього членів Української Гельсінської групи Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати Овсієнко відмовився, через що міліціонер вилаяв його і виштовхнув із сільради. Тоді Овсієнко подав на міліціонерів і кагебіста до суду. В результаті проти нього було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби він відірвав міліціонерові два ґудзики. Після суду, який більше скидався на цирк, Овсієнка засудили до 3 років ув’язнення.

За три роки Василеві запропонували написати покаянну заяву до обласної газети в обмін на свободу на 8 місяців раніше завершення терміну. Альтернатива, яку під час розмови окреслив майор КДБ Чайковський, — 10 років ув’язнення, 5 років заслання та «почесний титул» особливо небезпечного рецидивіста. Овсієнко обрав альтернативу, бо вирішив: «Мене оголошено членом Української Гальсінської групи. Отже, я вже не сам по собі. Очевидно, моє ім’я стоїть під деякими документами Групи. Це найважливіше і найпочесніше, що нині є в Україні».

Гірка та важлива деталь: дізнавшись 1995 року, що в Житомирі помер начальник обласного управління СБУ і на його місце мають призначити цього самого Леоніда Чайковського, пан Василь написав листа голові СБУ: «Кого ви призначаєте? Та він же боровся проти назалежності України, моя справа — тому доказ». Прийшла чемна відповідь: ми вам співчуваємо, але Чайковський тодішніх законів не порушував.

Тоді Овсієнко написав листа Президентові Леоніду Кучмі. Відповідь прийшла знову з СБУ, але вже не така чемна. А Чайковський відбув на згаданій посаді три роки, після чого спокійно вийшов на пенсію.

Джерела

Україна єдина. Василь Овсієнко: [Відео]. Режим доступу: https://goo.gl/chskd0

Василь Овсієнко читає вірші на Майдані 10 січня 2014 р.: [Відео]. Режим доступу: https://goo.gl/N3xr4M

Випуски з паном Василем на Громадському радіо. Режим доступу: https://goo.gl/1xJgYD

Рапп Ірина. Овсієнко Василь Васильович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/4wdbda

Захаров Борис. Інтерв’ю з Василем Овсієнком для Харківської правозахисної групи в кінці березня 1997 року. З доповнен­нями в лютому 2004 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 15 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/yjuZCO

5 березня 1950 року загинувголовнокомандувач Української повстанської арміїРоман Шухевич

Облава на провідника українського повстанського руху готувалась чекістами не один рік. Останній, успішний для окупантів «План чекістсько-військової операції по захопленню чи ліквідації “Вовка”» (псевдо Романа Шухевича у радянських документах) затвердили особисто заступник міністра держбезпеки УРСР Віктор Дроздов і представник МДБ СРСР генерал-лейтенант Павло Судоплатов.

Точне місце перебування Романа Шухевича не було невідоме. Визначили п’ять об’єктів, де він міг би переховуватись. До ранку 5 березня 1950 року вся територія була блокована радянськими силовиками, підтягнуті резервні війська — 350 вояків на випадок непередбачуваних ситуацій.

Чекісти розпочали обшук у будинку, у якому теоретично міг перебувати Шухевич. Як стверджують сучасні дослідники Д. Вєдєнєєв та Г. Биструхін, «криївка» головнокомандувача УПА була добре замаскована і, на їхню думку, «в такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе». Але, можливо, через надзвичайно складне становище командир не витримав і, почувши кроки на східцях, здійснив спробу прориву. Шухевич вбив начальника відділення Управління 2-Н МДБ УРСР майора Ревенка і збив з ніг полковника Фокіна. Але на виході з будинку був убитий.

У записці по «ВЧ», терміново надісланій 5 березня 1950 року Судоплатовим, Дроздовим і Майструком на ім’я міністра держбезпеки СРСР Абакумова і міністра держбезпеки УРСР Ковальчука, стисло повідомлялося, що Шухевич «вчинив збройний спротив, відкрив вогонь з автомата» і «попри вжиті заходи до захоплення живим під час перестрілки був вбитий сержантом 8 CP 10 СП ВВ МДБ». У документі також повідомлялось, що тіло Шухевича було впізнане його сином Юрієм, колишньою зв’язковою проводу ОУН Катрусею Зарицькою («Монета») і колишнім господарським референтом проводу ОУН З. Благим («Шпак»).

Загибель Шухевича стала непоправною втратою для українського визвольно-революційного руху. З огляду на його авторитет замінити його на керівних посадах революційного підпілля було практично неможливо.

Як свідчили документи радянських спецслужб, «після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Україні пішов