Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

військ НКВС Полтавської області Григорій Кочур заявив: «Винним у пред’явленому обвинуваченні себе не визнаю. Учасником оунівської організації я ніколи не був, завдань її не одержував і ніякої літератури не розповсюджував». Але вирок уже був готовий: Кочур та його дружина Ірина Воронович отримали по 10 років виправно-трудових таборів з подальшим позбавленням прав на 5 років.

Подружжя до 1953 року відбувало покарання на каторжних роботах шахт системи ГУЛАГ міста Інта (Комі АРСР). Кочур перекладав, писав вірші, вивчав іноземні мови. Таким чином він посів провідне місце в інтернаціональному гуртку репресованої інтелігенції.

7 вересня 1956 року Григорій Кочур та Ірина Воронович звернулись до прокурора Київського військового округу з заявою про реабілітацію, пояснивши, що під час слідства на них чинили тиск. 8 січня 1957 року військовий трибунал Київського військового округу скасував вирок, справа була припинена за відсутністю складу злочину.

Григорій Кочур ооселився і почав працювати в місті Ірпінь. Він активно писав та перекладав, згодом став однією з ключових фігур українського шістдесятництва. За словами Михайлини Коцюбинської, його будинок «був справжнім “ірпінським університетом” для багатьох українських інтелігентів».

Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 році Кочур підписав знаменитий «Лист-протест 139-ти» на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів.

У 1970-х роках науковець зазнав нових утисків. Його виключили зі Спілки письменників України, адже він зустрічався з українськими літераторами з-за кордону та не дав потрібних КДБ показів проти Євгена Сверстюка.

Джерела

Коломієць Лада. Григорій Кочур — перекладач, який володів понад трьома десятками мов // Мистецька сторінка: [Електронний ресурс]. Режим доступу: goo.gl/dAhHgq

Коцюбинська Михайлина, Рапп Ірина, Кочур Андрій. Кочур Григорій Порфирович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/YOt0rl

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://bit.ly/1mxnPhP

Стріха Максим. Нові риси до портрету Григорія Кочура — дослідника, енциклопедиста, громадянина. Режим доступу: https://goo.gl/H1wlGT

12 березня 1964 року генерал Петро Григоренко направлений на психіатричну експертизу

У листопаді 1971 року психіатр Семен Глузман підготував незалежну заочну судово-психіатричну експертизу у справі Петра Григоренка. Згідно з нею генерала було визнано психічно здоровим — усупереч позиції політичного режиму в СРСР. Експертиза доводила незаконність застосування проти Петра Григоренка методів репресивної психіатрії, а попередній його діагноз як психічно хворого визнавався підробкою фахівців Інституту судової психіатрії ім. Сербського. У 1972 році Семен Глузман був засуджений за цей вчинок на 7 років концтаборів та 3 роки заслання. Він відбував покарання разом із Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Левком Лук’яненком.

2 лютого 1964 року Григоренка заарештували за статтею 70 Кримінального кодексу РРСФР — за публічний виступ із критикою радянської системи. Разом з генералом заарешту­вали і його синів. Після суду Петра Григоровича доправили до 4-го відділення Інституту ім. Сербського, яке функціонувало спеціально для розгляду справ політичних в’язнів. Експертизу проводили лікарі А. Снєжнєвський, Г. Морозов, Д. Лунц. Вони «діагностували» у Григоренка «параноїдальний розвиток особистості, що виник у особистості з психопатичними рисами характеру».

19 квітня 1964 року генерала було визнано неосудним і з діаг­нозом «психопатія» переведено до Лефортівської в’язниці. Під час закритого розгляду справи Воєнна комісія позбавила Григоренка звань. У серпні 1964 року він був етапований до Ленінградської спецпсихлікарні, де ні таблеток, ні ін’єкцій не отримував. Наступного року Григоренко був визнаний здоровим.

Джерела

Глузман Семен. Расширенная судебно-психиатрическая заочная экспертиза по делу Петра Григоренка. Режим доступу: https://goo.gl/xpZwdl

Психиатрическая экспертиза Григоренко П. Г.: [Документальная публикация]. Режим доступу: https://goo.gl/xAqrwL

Голотюк Ирина. Генерал Петро Григоренко: «Чтобы упаковать в смирительную рубашку и принудительно накормить, на меня наваливалось больше десятка санитаров…» // Факты. — 2012. — 24 февраля. Режим доступу: https://goo.gl/2M1Vfs

Лубчак Вадим. Почему все украинцы должны знать о генерале, спасавшем честь Украины // День. — 2014. — 16 мая. Режим доступу: https://goo.gl/6LSSyv

13 березня 1961 року в Києві потужний селевий потік із Бабиного Яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку

Уперше в художній літературі тему Куренівської трагедії порушив Леонід Кисельов у вірші «Тринадцатое марта, Куреневка...» у 1963 році (вірш було опубліковано лише за 30 років!). Люди говорили, що Бабин Яр помстився. А у 1961 році трагедію замовчували.

16 березня, за три дні після трагедії, по київському радіо прозвучало коротке оголошення, масштаби катастрофи були дуже зменшені. Спецслужби досліджували настрої людей та доносили про «неправильні» реакції. Київ на кілька тижнів «відірвали» від світу. Листи та телеграми доходили до адресатів з великим запізненням, літаки змінювали курс, щоб пасажири не розгледіли в ілюмінатори масштаби трагедії, понівечені тіла людей ховали на різних кладовищах, змінюючи дати смерті.

На початку 1950-х років виконком Київміськради дозволив заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів. Земляні породи змішувались із водою й у вигляді пульпи по трубах відводились у Бабин Яр. Намив виконувався на рівні 40—60 м над рівнем району Куренівки. Замість міцної бетонної дамби звели земляний вал. Це не відповідало ні нормам безпеки, ні проекту.

За кілька днів до трагедії через дамбу почали переливатись струмочки води, а вранці 13 березня її прорвало. Потоки пульпи хлинули на місто і залили площу близько 30 гектарів.

Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один із автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав.

У таємному режимі прокуратурою УРСР було порушено кримінальну справу, проведено слідство. Закритий суд ув’язнив шістьох посадових осіб. Згідно з висновком експертної комісії, причина аварії — «помилки в проекті гідровідвалів і дамби». Незадовго до завершення слідства раптово помер голова міськвиконкому Олексій Давидов, який у 1952 році підписав рішення про початок скидання пульпи до Бабиного яру. Вже наступного року на його честь було названо вулицю на Русанівці. Кажуть, що водії трамваїв оголошували зупинку «Бульвар Олексія Давидова» як «Бульвар Дениса Давидова», висловлюючи таким чином протест проти дій влади, внаслідок яких у березні 1961 року загинуло біля 50 працівників Подільського трамвайного депо.

У 2016 році бульвар Олексія Давидова було перейменовано на бульвар Ігоря Шамо.

Джерела