Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський - Бруно Шульц

рукою. У його руках вони перероджуються на карикатуру. Ця книжка може мені дуже зашкодити: наш читач не є сумлінним читачем. Кому заманеться звернутися до Цин. крамниць, щоб проконтролювати різницю між мною і Трухан. Таким чином, його карикатурна проза підставиться в думці читача на місце моєї прози. Я б дуже хотів, щоб Ви — якщо це відповідає Вашим намірам — застерегли читача від цієї небезпеки і вирили рів між ним і мною. Що мої побоювання не вигадка — свідчить рецензія Лашовського, де дрантя книжки Трухановського слугує приводом, щоб атакувати мене й увесь мій жанр.

Що Ви самі робите, крім [написання] статей? Чи пишете Ви щось своє? Я дуже добре розумію Вашу потребу в ізоляції та тиші. Рецензію Наперського[241] я теж до ладу не втямив, але приписую це її глибині та важким інтелектуальним шляхам, якими вона простує. Чи Ви, може, думаєте інакше?

Сердечно Вам дякую за пам'ять і переказую вирази поваги та найщиріші поздоровлення.

Бруно Шульц

1 XII 1936

До Менделя Нойґрошля[242]

71

Пан

Др М. Нойгрошль

Відень

Штернґ.[асе] 11

Вельмишановний Пане Докторе!

Моя дорога приятелька, пані Дебора Фоґель[243], повідомила мені, що в листі до неї Ви виявили зацікавлення моєю книжкою — Цинамонові крамниці.

Насмілююся надіслати Вам цією ж поштою примірник книжки і дуже б тішився, якби Ви вирішили, що варто завдати собі клопоту перекласти будь-що з неї, а може, й усю книжку. У такому разі цей лист був би дозволом на надання прав на переклад.

Будь ласка, вибачте мені, що примірник пошкоджений, але я не маю під рукою іншого, а Вам, напевно, байдуже, чи він новий.

Залишаюся зі щирою повагою.

Бруно Шульц

Дрогобич, 4 XI 1936

Флоріянська, 10

До Мечислава Ґридзевського[244]

72

До Редактора «Wiadomości Literackich»[245]

У № 762 «Wiadomości Literackich» була опублікована почесна для мене рецензія Еміля Брайтера[246] на мою книжку Санаторій під клепсидрою, яка містить, зокрема, абзац такого змісту: «[Шульц] устиг уже створити літературну школу, яка, поза кількома нездарними епігонами, породила серйозні таланти, котрі починають, як, ск. Ґомбрович, шукати нових і незалежних шляхів виразу».

Із тим судженням мені важко погодитися.

Ґомбрович є явищем винятково самородним, яке зросло на власному ґрунті, несучи в собі самому свої джерела та ресурси. Він працює у цілком іншому, ніж я, вимірі дійсності, належить — попри певні окремі видимості — до цілковито іншої письменницької родини та до іншого духовного покоління.

У зв'язку з цілковитою непорівнянністю наших внутрішніх світів, питання про часовий примат є абсолютно байдужим, однак і воно вирішується, поза усяким сумнівом, на користь Ґомбровича. Перша його книжка Спогади періоду дозрівання, в якій він виступає уже цілковито кристалізованою та зрілою творчою індивідуальністю, з'явилася в 1933 p., а між тим мої Цинамонові крамниці були опубліковані допіру в 1934 році[247].

Гадаю, що зайвими є аргументи, покликані заперечити помилкову тезу, якщо її психологічні джерела стають зрозумілими за докладнішого погляду на неї. Пов'язування наших прізвищ і творчості зумовлене певними випадковими збігами, себто відносною одночасністю виходу у світ, безцеремонністю у трактуванні конвенційної дійсності (яка в обох випадках має різні витоки), а особливо труднощами класифікації, спільними для обох явищ.

Таке спрягання наших прізвищ і творчості ілюзорним знаком рівності є, по суті справи, кривдним для нас обох, адже недооцінює істотної автономії та індивідуальності кожного з нас.

Бруно Шульц (Дрогобич)

[дата публікації: 19 VI 1938]

До Жоржа Розенберґа[248]

73

Шановний і Дорогий Пане!

Я зворушений Вашим чудовим подарунком, цінним для мене як свідчення пам'яті та Вашої вишуканої уваги. Сердечно Вам за нього дякую, як і за весь час, упродовж якого Ви жертвували мені так багато зі своєї індивідуальності, під чарівливістю якої я перебував протягом усього часу нашого спілкування. Зізнаюся, що та суміш витонченості й широти натури, дисциплінованості та свободи, незалежності й самоконтролю дуже мені імпонувала. Чар її був тим більшим, що засновувався на покладі добра, дуже стриманого й притримуваного на припоні. Прошу мені вибачити, що я безуспішно намагаюся проаналізувати справу, яка є однорідною, незводимою і не підлягає дефініції — individuum est ineffabile[249] — але то вже хвороблива звичка письменника, котрий мусить усе розкласти на елементи, обговорити, омовити, як, зрештою, ми омовлювали різні питання під час наших паризьких ночей і не уникали жодних суперечок, долаючи зі свободою вільних духів будь-які перепони, породжені двозначним, дражливими та соромними справами. То, зрештою, постулат гуманізму, гуманізація всього життєвого простору, аби щораз менше речей уникало світла думки та ухилялося від слова. Сказане є вже наполовину освоєним. Ще раз згадаю про легкість порозуміння, яке встановилося між нами від першої миті. Це зумовила певна товариськість у гуманізмі, спільна платформа гуманізму, що була нашим трампліном, нашим ресурсом і інстанцією, до якої апелювали наші думки.

Завдяки Вашій тактовності, яка також є еманацією вищого гуманізму, наші розмови ніколи не переступали певної зобов'язувальної об'єктивності. Будучи суто приватними, вони не ставали інтимними. Ми урвали їх задовго до того, як вони встигли досягти меж наших інтелектів, таким чином, щоб вони залишили певну спонуку та голод тривання. Гадаю, що ми зуміли би довго втриматися в тому стані напруги. Сподіваюся, що в мене ще буде змога подальшого розвитку тих стосунків, які так добре і цікаво заповідалися. Пані Марії[250] я ще не переповів нашої зустрічі, я заборгував їй відповідь на останнього листа. Дуже сердечно Вас вітаю і прошу й надалі не забувати.

Бруно Шульц

Дрогобич, 28 VIII 1938

Флоріянська 8[251]

P.S. Бачу, що, на жаль, занотував собі тільки номер Вашого телефону.

До Людвіка Ліля[252]

74

Дорогий і любий Пане!

Не тримайте на мене зла, що я виїхав із Парижа[253], не попрощавшись із Вами. Я здавна маю фобію перед сценами прощання й завше їх уникаю, як тільки можу. Я виїхав минулої п'ятниці вранці.

3 великою приємністю я відчував, що Ви обдаровуєте мене симпатією, що Ви охоче перебували в моєму товаристві. І я почувався добре й безпечно у Вас, хоча Ваш песимізм уділявся мені й інфікував мене смутком. Але то був якийсь лагідний і нешкідливий песимізм — радше статичний і світоглядний, аніж динамічний і афективний.

Я вже знову вдома, замкнений у малому й безпечному колі дрогобицького оточення. Починаю шкільну працю. Осінь, і повсюди цвітуть айстри й жоржини. Конче раджу Вам виїхати кудись у провінцію, бодай до Версалю.