На зарослих стежках - Батіг Гамсун

не спадає вірити в те, в що віримо ми. Мовляв, віруючими нас роблять наші забобони чи лише наша глупота. Вони покликаються на купу місць у Біблії, які неможливо осягнути розумом. Та, любі мої, серед нас усе-таки живуть люди, що вірять так само, як і ми, і яких не випадає звинувачувати в глупоті, правда ж? О, нам відомі неабиякі вчителі та мудреці, можна назвати скільки-завгодно імен, вони нічим не поступаються перед самим Паскалем[24]. Тоді яким чином ми пояснимо, що ці жінки й чоловіки усно й письмово засвідчують ту саму віру в спасіння і блаженство, що і ми? Я не видаю себе за великого знавця, мені до того далеко. Але можу легко відповісти на це запитання. Йдеться про диво. Саме завдяки Святому Духові наша душа набуває твердої віри та впевненості. Це диво стається в нас із Божої ласки. Не знаю, чи досить добре я це пояснюю, однак у кожнім разі дивно, що безбожники лишаються абсолютно байдужими до власного благополуччя. Їм було б краще, якби вони послухалися здорового глузду.

Почалася нова відправа.

Мартін уже давно пішов.

***

Здається, торік чи позаторік я був повен снаги і сил? Згадую те немов якийсь міраж. Щоранку я відчував себе неймовірно бадьорим і здоровим, а якщо вночі мені вдавалося щось трохи написати, то я на радощах мало не стрибав і дякував Господові за те, що живу на світі. Тепер я так не роблю. Я в старечому будинку не для того, щоб звертати на себе увагу.

Та втім хтозна, навіщо я тут.

Уже вдвадцяте оприлюднюється новина про мою «справу»: третього червня я прочитав у газетах, що розгляд моєї справи вже закінчено, і всі документи передано в повітовий суд Ґримстада для винесення вироку. Згодом у газетах з’явилася інформація, що повітовий суд Ґримстада не отримував ніяких документів і що мою справу перенесено на осінь.

Після 1947-го настане 48-й, 49-й, 50-й... 60-й...

Я бачу до половини спущений прапор. Хтось помер, але це не я. І навіть не хтось інший із нас, ми вельми живучі. Ми щодня помаленьку рипимо й нічим не легковажимо. Натомість жодна дрібничка не прослизає повз нас непоміченою, потім ми про все те баляндрасимо. Ми стежимо за тим, хто заходить у двері, хто вистругав новий ціпок, хто купив новий мундштук для люльки. А коли, буває, вночі загавкає сусідське собача, то ми довго про нього теревенимо.

Я, здається, згадував, що одна з наших юних красунь, які сиділи у відділі соціального забезпечення і вели документацію, торік нас покинула. Нікому не вдалося її втримати. Тепер ось і друга красуня буквально поїхала геть, а ми лишилися самі. Вони ніби відшмагали нас батогом. Тут нічого не вдієш, та однак ніяково. Вони обидві дуже справно приносили мені газети, а після того, як спускалися вниз, на сходах ще довго пломеніли їхні усмішки. Але ніхто не може дорікнути комусь із нас бодай словом, ми для цих жінок робили все, що могли. Певна річ, ми, молодші чоловіки, що не були прикуті до ліжка, могли мати якийсь шанс, та потім з’явився дев’яностошестирічний стариган, засидівся тут, і все нам зіпсував. Це ж треба такому статися! До того ж через те, що в нього трохи почервоніло горло, він обмотував кілька разів свою шию вовняним шаликом.

Ми сидимо на просторому балконі другого поверху, його віддано в наше розпорядження, зручно розсідаємося, куримо і весь час щось мнемо пальцями. Ми в доброму гуморі, і в нас не стуляються роти, адже стоїть така розкішна погода, якої нам ніколи не доводилося бачити, упродовж тижнів і місяців тут не впало ні краплі дощу, трава згоряє, взимку не буде чим годувати худобу, сади марніють від посухи, не цвіте картопля.

Але зараз ми втрачаємо до цих речей цікавість, вони відбувалися хтозна-коли, ще за часів нашої молодості. Погомонівши про все, що в нас перед очима, ми заходжуємося обговорювати довгі сходи, що ведуть на подвір’я: скільки там східців, хто може ходити ними без ціпка, а хто здатен переступити через дві сходинки. Часом поміж нас трапляються дуже браві чоловіки, сімдесяти- або вісімдесятирічні старі парубки, які твердять, що їхні носи, як замолоду, обсипало ластовиння. В одного недавно був день народження, і він змусив директрису напрасувати стрілки на своїх штанях. Ось так. Хоч це викликало в неї, м’яко кажучи, роздратування. Він часто ходив із шиком, тримаючи в руках геть потерту канцелярську папку, що защіпалася на блискавку, і вдавав із себе ділову людину. Піжон. Навіщо він носився з цією канцелярською папкою і брязкав в’язкою ключів? Це ж непристойно. А крім того, бувало, взував блискучі черевики і надівав набакир кепку з вузьким козирком — і це посеред тижня, а не задля неділі чи якого-небудь свята.

Щойно він, напевно, так вихвалявся, що перебрав міру, бо ніхто йому не повірив, атож, вони йому аніскілечки не повірили, похитали головами і засміялися просто у вічі. Врешті-решт він обвів їх усіх зневажливим поглядом та й пішов.

Утім то не був розбрат навіки, зовсім ні, адже ніхто нікого не хотів образити. Його все-таки люблять, він людина незамінима, крім нього немає кому розтлумачити нам неймовірні факти і явища — землетруси, небесні світила та атомні бомби. Коли над нашими головами з’явився якийсь літак, то він міг пояснити до деталей, як там усередині.

— Гаразд, але ж людей там немає? — спитали його.

— Немає? — здивувався він. — Там їх чимало.

Йому знов не повірили.

— Ми не бачимо жодної людини.

Він окинув поглядом літак:

— Судячи з того, як він тримається в повітрі, я думаю, що на борту п’ятнадцять-двадцять осіб.

— Ха-ха-ха, та ну, вибачайте! Де ж тоді пасажири? Може, полягали долі і в щось позакутувалися?

***

Я знаю, що мені краще нікому не докучати своїми роздумами, вигадками і відчуттями, в комусь іншому я цього теж не терплю. Але у мене в голові шумить, чи, може, то в тілі або в душі так шумить. Це не початок застуди абощо, з чим я можу впоратися, вдягнувшися чи роздягнувшися; цсс — та ж цей шум скидається на янгольські звуки скрипок, багатьох-пребагатьох скрипок. Достеменно так!

А трохи згодом озивається дещо інше. Чи то вірш чи бозна-що, але знов якийсь шум. Мучить і мене самого, й інших.

Коли я стомлююся сам од себе і відчуваю порожнечу й виснаження, то рушаю в ліс. Це не допомагає,