На зарослих стежках - Батіг Гамсун

— Я більше й оком туди не гляну.

— Не розумію, чого ти так розгнівалась. Я ж прибрав не всіх глядачів, які мали споглядати твій танець, навпаки, людей повно всюди — і тут, і там. А трьох царів я так і лишаю у всьому їхньому наряді, щоб видно було, що вони зі Сходу. Ти, мабуть, будеш задоволена. У мене й справді пішло як по маслу, і я натхненно попрацював.

— Ну, гаразд, то я понесу білизну.

— Ні, зачекай хвильку, я тільки домалюю які-небудь кущі й кілька ліванських кедрів. Ти про це не подумала.

— Тобі, напевно, за такий великий малюнок заплатять сорок крон.

— Мені?

— Так, немає жодного сумніву, що ти заробиш більше, ніж я. Так було щоразу.

— Моя гордість не дозволяє мені стояти і вислуховувати цих газетярів. Улео, а зайди-но у «Вифлеємську зірку». А я, горопашечко, замість тебе понесу білизну, бо вона дуже важка.

— Гаразд, якщо ти цього хочеш.

— Атож, хочу. Адже я — твій коханий Фруде, ти знаєш.

***

Мені хотілося написати на цих аркушах паперу багато всілякого, але я не написав. Я мав усі підстави боятися гіршого, мені краще було мовчати. Наше життя і наш час плинуть для мене своїм ходом, усе плине для мене своїм ходом. Я під арештом.

Учора у нас наполовину опустили прапор. Помер не я, а ще не старий п’ятдесятишестирічний чоловік, і забрав його, так би мовити, не якийсь там нещасний випадок, а звичайнісінький типовий рак.

Одначе не має значення що. У нього, напевно, також були життєві плани, але потім для нього все скінчилося.

А ми, ті, що мало не розсипаємося від старості, запалюємо свої люльки й знов повертаємося до своїх занять.

Я згадав, що бачив у якійсь газеті слово snekker[28]. Що воно означає? Певна річ, це таке собі слово, що нічого не означає, слово як слово. Воно настільки обпатране й вихолощене, що в ньому нічого не лишилося від первісного змісту, і воно стало вигадкою газетярів. Мені шкода слова snekker, колись у ньому було більше смислу. Зараз я вдамся до вигадки і відреставрую слово snekker. Мені досить лише вигадати одне слово, якщо можна його назвати словом: snididkar. Вдалося. Хіба не може бути слова snididkar? Принаймні, обидві його частини, очевидно, скандинавського походження, а, стулені докупи, вони надають слову snekker дивовижного сенсу і значення. Мені не зав — жди так щастило зі своїми вигадками.

Я, звичайно, вживав слово man і вживаю його з чистим сумлінням. Хтозна, може, в ньому є німецьке коріння, але для нас це слово незамінне. От лише газетярі замість того, щоб писати man, пишуть en. Я не бачив нічого піснішого й безпораднішого за це en, тож нізащо його не вживатиму.

Я натрапляв у газетах на слова sjalu чи sjalusi (вбивство). Це ані по-норвезькому, ані по-французькому, однак означає якесь поняття, стан душі. На означення цього поняття у нас є слово skinnsyke[29]. Пригадую, як Яльмар Фальк[30] пропонував писати skindsyke — спитаєте, чому? Та тому, що коли лопарі[31], що живуть на Півночі Швеції, ішли сватати дівчину, то брали з собою вичинену kalveskind[32]. Отак цей Фальк вивчає філософію мови, коли працює самостійно, без Торпа[33]. Самі шведи байдужі до слова kalvskindet[34], але ревно ставляться до самого поняття. У нас також є skinsyke, skindød[35], skinhellig[36], skinliv[37], skinfektning[38]. Слово sjalusi нічогісінько не означає. Порожній звук та й годі.

Втім, коли вже ми зачепили цю тему, то, може, це й неважливо, до яких слів нам удаватися. Головне — уміти давати собі з ними раду.

Цю думку висловив Ул’ Ганса, саме він її і розтлумачив. Візьмімо голосні й приголосні звуки, казав він, що нам до них, коли ми можемо без цього обійтися. Все — марнота марнот, як мовиться у «Книзі Екклезіястовій». Ул’ Ганса прочитав силу-силенну книжок, чоловік він досвідчений, тямущий і багато в чому обізнаний, що правда, то правда. Колись він мав невеличку хатину, клапоть землі й сяку-таку худобу, того вистачало для нього і його родини, ніякі розкоші їм не світили, але так само не було в них ані скрути, ані боргів у крамничці дрібних товарів. Жилося Ул’ Гансі непогано. Якийсь час він був журналістом, і тоді не випускав із рук перо, а крім того з нього був неабиякий співбесідник і оповідач, якого ми часто слухали вечорами. Його життєва мудрість зводилася до того, що ми, люди, витрачаємо забагато зусиль на те, щоб опанувати всілякі непотрібні речі, яким далі не знаходимо застосування. Дайте всьому плинути своїм плином, і все само по собі владнається. Мабуть, Ул’ Ганса не завжди дотримувався логіки, хоч, за його словами, в логіці й не було ніякої суворої необхідності. «Я можу це довести», запропонував він.

— Гаразд, — погодилися ми. — Починай.

— Прийшов раз до мене сусід позичити дзвіночок, що вішають корові на шию. Ну, я й позичив. Але він його так і не повернув; аж тут через рік чи два мені самому знадобився дзвіночок для нової корови, яка в мене з’явилася. Зрештою я подався до сусіда й попросив віддати дзвіночок.

— Я вбогий чоловік, — мовив сусід і мало не заплакав.

— Дзвіночок — мій, — нагадав я.

— Так, але, Боже правий, хіба ти не чуєш, що я кажу? — спитав він.

Де тут була логіка?

Потім я зайшов у його хлів пошукати дзвіночок. Так от, я його знайшов, він висів на цвяшку, та був ні на що не придатний, в нього відпало калатальце.

Я завмер на місці й задумався. У поясненні мого сусіда не було й крихти логіки, він гадав, що я заявлю на нього до суду через той дзвіночок для корови. Тоді я сам мало не заплакав. Цей чоловік був повністю в моїх руках, але я не скористався тим і не написав про нього ніде в газетах. Мені не спало б таке й на гадку, зате я був глибоко зворушений.

— Атож, ти дуже добра людина, Ул’ Гансо, це всі знають. Та як же щодо голосних і приголосних звуків, з яких ти почав?

— Гаразд. Але це сталося за моєї ранньої молодості, коли