На зарослих стежках - Батіг Гамсун
Ось послухайте.
Мандруючи з краю в край, я приблукав до Ґіллескола, що в Сальтені, маючи намір улаштуватися на роботу в ленсмана. Однак не влаштувався. Я трохи потинявся туди-сюди й навідався на хутір, що звався Індир. Коли ми сиділи в будинку і розмовляли з господарями, зайшла пасторова дружина. То була молода, красива жінка — всі так і скочили до неї вітатися та пропонувати сісти. Я підвівся, щоб уже йти.
— Вас звати Уле Гансен? — спитала гожа пані.
— Так, — я віддав чолом.
— З вами хоче поговорити пастор, — проказала вона.
Не зводячи з мене погляду, вона зашарілася: ще б пак — молода жінка прийшла з такою вісткою!
Наступного дня я подався до пастора. То був сивобородий чоловік, що сидів на лавці в солом’яному брилі.
— У наших краях не вистачає вчителя, — сказав він. — Ви згодні повчителювати?
— Згоден, — відповів я.
Він загадав мені знайти одну цитату в «Новому Завіті», а сам весь час стежив, чи швидко я її знайду.
Коли я прочитав цитату, він сказав:
— До читання вам не звикати. Коли у вас була конфірмація?
— Три роки тому.
— Заповіді ви, звичайно, пам’ятаєте. Скільки молитов у «Отче наш»?
— У «Отче наш»?
— Ну так, ви гадаєте, що там одна молитва, і це правильно. Ви умієте лічити? Дев’ять помножити на дев’ять? Сім помножити на шість? Та передусім ви маєте навчати дітей християнства. Ви вмієте писати? Ось папір і олівець, ану, напишіть слово благодіяння.
Я написав благодіяння.
— Почерк непоганий, але ви забулися ще одну літеру «н». Ні, мій любий Уле Гансене, вам бракує знань.
Пастор поривався встати з лавки.
Щоб підлеститися до нього, я написав на папері ще кілька довжелезних слів і показав йому. Але пастор ледь глянув на них і відмахнувся від мене.
— У вас нікудишній почерк, — сказав він, — ви робите купу помилок.
— Даруйте, — мовив я.
Напевно, його зворушило те, що я попросив вибачення, тож він не відразу од мене відхрестився, а ще запитав про однину та множину, про приголосні й розділові знаки.
Я відповідав як попало, бо нічого не знав.
— Голосні й приголосні, — сказав він.
То було жахливо, я зморозив якусь несусвітню дурницю. Він хутко зібрав речі, змахнув своїм крисатим брилем і пішов собі.
Я хвильку посидів, потім поплентався геть. Я дивився на вікна й відчував себе пропащою людиною, ні, радше побитим псом. Напевно, він уже зайшов до будинку і все розповів дружині. Глянь-но сюди, сказав він, бачиш, як він пише? Нічого гіршого я не бачив. А голосних і приголосних зовсім не знає.
Так, я нічого не знав. Мені було абсолютно байдужки, що комусь треба те все знати. Я спробував називати приголосні й голосні у зворотньому порядку, але від того не став ані радісніший, ані щасливіший, і на душі в мене нічого не прояснилося. Все — марнота марнот. А ще в пастора був різкий, неприязний голос, він мене пригнічував. Між іншим, настільки я пам’ятаю, звали його Дое.
— Гаразд, Ул’ Гансо, але я не розумію...
— До чого я веду? А от я розумію. Ми вивчаємо силу-силенну непотрібних речей, про які ніколи в житті навіть не згадуємо. Гляньте, як роблять газетярі. Вони вже позбулися звички торочити одне й те саме, мов ті папуги, стали обходитися без цього, і їх розуміють. Я бачив сьогодні одне допотопне крісло, воно належало старому ректорові, той сидів у ньому до смерті. Цілих сімдесят років ректор беріг його як найкоштовнішу в світі річ, а тепер його діти те крісло продали...
Ось такий із мене дотепник. Я змішав усе гамузом — і газетярів, і Ул’ Гансу, й себе самого. Щоб ніхто нікому не дорікнув.
***
Минає час, уже все засніжило, й настала зима. І тут мене загальмовує. Хтозна, чи довго я так сидів і про що думав, але далі не просунувся. Мені здавалося, що можна було б сказати про сніг і зиму якось незвичніше і точніше, та не вийшло. Так буває. Якось уранці я прокидаюся й бачу, що випав сніг і за вікном зима, — от і все. Е ні, не все, сніг і зима для мене гірші всякої напасті.
Виходить, є така пора року, про яку згадують із жахом. Юна дівчина вимовляє її назву, цокаючи зубами, мудра мураха втікає на кілька метрів у глиб землі, щоб сховатися від неї. Мені-то що? В мене добротні черевики. А от учора я прочитав повідомлення з околиць, охоплених голодом, де писалося про дітей, що не мають ні крихти хліба, про дітей, яких матері зігрівають своїм тілом, аби ті не задубіли від холоду.
І що тут на це скажеш, кому поставиш незручне запитання? Ген-ген удалині височать гори, думаючи свою тяжку думу, ліс не має жодних ознак життя, він мертвий, усе довкола мовчить, всюди лежить білий красивий сніг, однак мороз заперечує будь-яку рівність і нікому не дає висловитися.
Час плине.
Моя «справа» все ще відкладена в довгий ящик. Представник управління з відшкодування збитків не може скочити вище себе, він офіційно, з короткими інтервалами в часі повідомляє мені, що «справа»... атож, що дату розгляду справи ще «не визначили». В жовтні він сподівається, що її розглянуть «восени». Навіть в листопаді він у кількох газетах також оприлюднює своє сподівання, що справу розглядатимуть «восени». «Восени!» — каже він. Далебі, моїй справі доведеться перезимувати.
Тим часом представникові управління телефонує чоловік, до чиєї думки він охоче прислухається. Вони перемовляються кількома словами і доходять згоди в тому, що мою справу більше не можна відкладати. Її розгляд призначають на 16 грудня 1947 року. За тиждень до Різдва.
Я розношу цю звістку по своєму будинку для старих, ба — я кидаюся до всіх, кого бачу, й хвалюся новиною.
***
І ось цей день настає. Іде суд.
Оскільки я нічого не чую і за останній рік у мене істотно впав зір, то я заходжу до напівтемної зали
