На зарослих стежках - Батіг Гамсун

Я згадаю навмання два подібні приклади.

Раз санітари поламали мій набір для гоління, розірвавши на клапті шкіряний пасок, на якому я направляв бритву, а крім того ще й десь поділи одну важливу деталь. Вона так і не знайшлася. Потім санітари пішли собі геть і лишили мене самого. Одна сестричка, що пропрацювала тут років двадцять, завела мене до якоїсь кімнатини й загадала мені поголитися бритвою, чи то своєю, чи когось іншого, та оскільки дзеркала там не було, я добряче порізався. Раптом до нас долинув крик — то репетував професор. Він аж надривався криком: мовляв, чого це ми прийшли сюди голитися? Він пирскав гнівом, сварився, називаючи сорокарічну чи п’ятдесятирічну жінку «дівчиною», тоді осікся і довго стояв, витріщивши очі, не пішов, ні, він стояв і оговтувався! Ото було видовисько. Медсестра отетеріла, я витирав мило і кров. Жінка навіть не писнула, хоч могла б сказати на своє оправдання бодай кілька слів, розповісти про санітарів, але хіба можна щось перечити професорові? Боронь Боже.

Бувало, що й на моєму хуторі працювали люди, і я себе питаю, чим це закінчилося б для мене, якби я за якоїсь такої оказії напустився з криком на якого-небудь робітника. Ні, напевно, я не гримав би на нього, я пішов би далі, вдаючи, що нічого не помітив.

Одного ранку професор підійшов до мене й сказав: «Мабуть, Ви забулися, що все-таки носили окуляри, як жили в Гарданґері![19]» Либонь, він хотів цим продемонструвати перед персоналом, наскільки далеко просунувся в обстеженні мого психічного стану, ледве не до дитячих літ. Але мене так само страшенно стомили його розмови про мої окуляри, які не мали жодного значення з психічної точки зору. Я жив у Гарданґері в 1879 році, то було майже сімдесят років тому, цебто за часів моєї молодості. Якби я мав таке бажання, то міг би все йому гарненько пояснити: одного дня на хутір, де я мешкав, приїхав лікар, ішов дощ, той лікар був у чорному дощовику і з чорною парасолею і мав подвійне прізвище — Мортман-Гансен чи якесь таке. Оскільки найближчі аптеки і крамниці оптики містилися в Берґені, куди треба було добиратися цілий день, лікар возив із собою в ручній валізі найпотрібніші медикаменти та окуляри — так у мене в Гарданґері з’явилися окуляри!

Але ж, бачте, нам треба показати персоналові, як ми докопуємося до глибин людської психіки.

Мене викликали до професора. Гінець, що прийшов мені це повідомити, неспокійно переминався з ноги на ногу — йому нетерпілося негайно йти. Професор і його підлеглі зустріли мене в кабінеті. Мені вручили три листи, що їх я згадував у своєму листі до генерального прокурора від 23 липня 1946 року і про які я раніше вже сказав усе, що хотів. Тоді, очевидно, я зробив якийсь нетерплячий рух, оскільки професор раптом роздратовано сказав: «Ви не повинні гніватися, ніхто не бажає вам нічого лихого!» Це було сказано не котромусь із учнів перед катедрою, а старому чоловікові. Він мав би добре подумати, перш ніж казати ті слова: мовляв, ніхто не бажає вам нічого лихого, — коли насправді він не міг відповідати ні за кого іншого, крім себе. Тож я йому заперечив. Професор роздратовано підвівся. Без жодних передмов, не порадившися з підлеглими, він голосно спитав мене: «Ви позичали гроші у жінок?» (Саме про це було написано в анонімних листах.) Я, напевно, роззявив рота, і, напевно, став затинатися. За якоїсь попередньої зустрічі мені вже доводилося нагадувати професорові, що ми не самі, але цього разу я не нагадав, мабуть, не спромігся нічого сказати, тільки щось пробурмотів. Не пригадую, щоб коли-небудь у своєму житті я позичав гроші в жінок, але якщо й позичав, то, звичайно, вже все повіддавав. Однак навіщо мене про це питати? У тому грубому досьє, переданому до суду, професор намагався письмово згладити цей епізод. Тепер я його не впізнаю.

Але в нього була своя манера поведінки. Це все робилося задля персоналу. Мовляв, ось як професор Ланґфельдт говорить з безмовним старим чоловіком! Він знав, що підлеглі змовчать. Серед них було четверо лікарів і багато медсестер, — вони змовчать. У клініці вважалося, що персонал повинен «переймати досвід», професор був господарем, він міг удаватися до якої-завгодно манери поведінки, і її також повинні були переймати.

Що ж, облишмо його!

У тому всьому, що я описав, певно, зіграли свою роль певні обставини, властиві системі, які можуть виправдати професора. Мені не хочеться думати інакше. Можливо, це свідчило про те, як загалом нелегко велося цьому чоловікові, що був директором і господарем своєї клініки, власником готелю, де постійно перебували сотні хворих та пожильців і тьма-тьменна підпорядкованих йому штатних службовців. Напевно, від цього розхиталися б нерви в кожного другого університетського викладача. І я можу допустити, що для забезпечення послуху в цьому будинку на Віннерні, йому не обійтися без елементарної суворості й вимогливості, а часом, либонь, і «репету».

З іншого боку я міг би дорікнути професорові за його вчинки та прийняті ним рішення, в яких він особисто винен. Скажімо, за його вперті зусилля викликати мою дружину на обстеження і використовувати її пояснення проти мене, записувати її свідчення, а потім розсилати їх адвокатам і чиновникам різноманітних судових інстанцій. Такого професору Ланґфельдтові в жодному разі не можна вибачити. А от моїй дружині — ще й як можна. Вона кілька місяців провела у в’язниці на самоті, тоді перебувала тут, тож легко пояснити, наскільки вона була знервована, щоб наплести дурниць. Її слухачем був вельми відомий чоловік. Біля нього сиділа стенографістка й усе записувала.

Напевно, мені є на що нарікати. Професор не раз намагався витрусити з мене свідчення про мої «два шлюби». Однак я йому нічого не сказав. Востаннє він запитав мене про це письмово. У своїй короткій відповіді — також письмовій — я пояснив йому щодо свого шлюбу: та я помер би від жаху, коли б мене втягнули пліткувати за спиною в своєї дружини тепер, коли її взято під арешт так само, як і мене!

Хіба це не очевидні речі? Я не лише себе хотів захистити. Мені не хотілося оприлюднювати всього цього безглуздя.

Але професор не розгубився: за сприяння генерального прокурора він перевіз мою дружину з арендальської в’язниці до клініки на Віннерні, щоб її допитати. Результати того допиту містяться у грубому досьє, де з ними