На зарослих стежках - Батіг Гамсун

не відбувалося. Особливо зухвало поводився самець, він начебто у всьому хотів звинуватити її. Я не зчинив крику, навіть не збирався цього робити, однак у праведному гніві таки покартав його за негідну, нелицарську душу, хоч вони були обоє рябоє. Невдовзі самка знялася й полетіла: мовляв, ану доганяй!

Я не знаю, що про це думає Франциск[17].

О, в цьому дивовижному світі те, що безмірно мале, завжди в центрі того, що безмірно велике. Я знов відчуваю радість від життя. Так благодійно вплинула на мене поїздка до Осло.

***

Може, відчуття весни — це і є той тваринний трепет, який щороку переповнює наші душі? Бозна. Жінка-місіонерка, перебуваючи на чужині, мабуть, назвала б його покликом батьківщини, щоб надати цій фразі якоїсь релігійності й містичності, зате я після всіх своїх міркувань сприймаю це буквально: в цьому відчутті є щось пов’язане з домівкою та батьківщиною. Ми хочемо туди повертатися, ми прагнемо додому. На чужині в нас відсутнє відчуття весни, там ми просто киваємо головою, вітаючи нове місце. А серце мовчить.

Пригадую один випадок, що стався зі мною у Гельсінґі[18] 1898 чи 1899. Але це було майже п’ятдесят років тому, не пам’ятаю всього достовірно, імена я призабув, послідовність, очевидно, втрачена.

Коли я зайшов до книгарні, там було двоє відвідувачів: один — чолов’яга середнього віку, без головного убору, в білій сорочці поверх штанів і у високих чоботях, другий — молодий чоловік із кельмою в руці. За прилавком не було нікого.

— Зараз прийде, — сказав мені перший. — Дівчина пішла нагору по книжку для мене.

Я знайшов стілець і сів.

— Я росіянин, — сказав чоловік.

— То нема чим вихвалятися! — зневажливо кинув чоловік із кельмою.

— Я з Норвегії, — мовив я.

Росіянин зацікавився:

— Он як, із Норвегії? Маєте намір тут лишитися?

— Так, на рік.

— Хіба не однаково, звідки ми, — озвався муляр. — Я із Фінляндії, а належу світові.

На його слова ніхто не відреагував.

Росіянин підійшов до мене.

— А я не стрічав вас у тому місті, де ви живете?

— Я живу не в місті, дуже далеко, на Феллісевеґен.

— А мені, на жаль, доводиться жити в місті й чекати.

Росіянин говорив охоче: мовляв, він жив тут зі своїми господарями, а вони поїхали, він не знає, куди, десь за кордон. Він стомився чекати, його заїдала нудьга, хотілося додому. А чого ж тоді він говорить шведською, коли він росіянин? О, він вивчав мову ще дитиною і далі — увесь час, його батьки були шведські фіни, вони вже померли, але він народився в Росії, тож за походженням росіянин.

— І тобі не соромно? — гримнув муляр.

Однак на нього ніхто не звернув уваги.

Я сам собі подумав, що, напевно, цей росіянин народився в неволі, в якійсь далекій північній губернії, хоч не міг збагнути, як він опинився тут, але питати про те не хотів.

А чоловік усе говорив і говорив: мовляв, він мав будинок, красивий червоний будинок, і багато дерев, і ліс, і потічок, що дзюркотів мимо. О Боже ти мій Господи! Його чекали дружина й діти, а сам він ходив на роботу до графського маєтку, а то був величезний маєток, що тягнувся на десятки кілометрів, і трудилися там кілька сотень слуг і наймитів.

Дівчина спустилася з другого поверху з книжкою для нього. Чоловік вихопив книжку, перехрестився і засунув її в кишеню.

— Я очікую грошей, — сказав він дівчині, — багацько грошей, тож, мабуть, невдовзі за все вам заплачу. Цей добродій — з Норвегії, — додав він про мене.

Дівчина усміхнулася.

— Він житиме тут цілий рік, а от я вже не витримую, мене тягне додому.

Росіянин вийняв свою книжку з кишені, перехрестився і став її гортати. На обкладинці було зображено якусь ікону.

— Що це за книжка? — спитав муляр, та, не отримавши відповіді, повідомив: — Святе письмо. Мені хочеться підхопити його кельмою й пожбурити геть!

— Але ж для нього ця книжка дорога, — сказала дівчина за прилавком.

Муляр обернувся до мене:

— І що тут казати на таке божевілля? Вони мов тварини, нічого не розуміють, читають релігійні книжки, хрестяться. «Я народився в Росії, я росіянин», — каже він. Хіба не однаково, де?

— Ні, ні, — мовила дівчина.

— Що ви маєте на увазі, панно? — різко спитав муляр.

— Не однаково. У нас є країна, батьківщина.

— Отож-то й воно! Саме такі слова вбивають нам у голови з дня народження, про це пишуть газети і виголошують на майданах. А хочете почути мою думку?

Росіянин раптом в екстазі вигукнув:

— О свята могутня Русь!

— Від туги за батьківщиною з ним стається істерика, — сказала мені дівчина.

Муляр поривається нас покинути, піти собі геть, він блідне лицем і роздратовано скрикує:

— До біса батьківщину! Знаєте що? Хочете знати мою думку? Про любов до батьківщини, бухкання навколішки і всілякі сюсюкання? То хочете знати мою думку? Батьківщина — там, де нам добре. Атож. Така моя думка. Ось що таке батьківщина, і ніщо інше.

Панна усміхнулася до нього.

— Ну ви, звичайно, навчаєте такого й інших мулярів.

Він сахнувся:

— Що ви про це знаєте?

Тут уже і я не стримався:

— Ви, певно, виступаєте на зібраннях.

За хвилю-другу після того, як муляр зник, зайшли два добродії. То були мандрівники, вони попросили англійською дати їм мапу Фінляндії.

Росіянин мовив:

— Я — росіянин.

— Цсс! — цитькнула на нього дівчина.

Двоє добродіїв розмовляли біля прилавка, вони забажали ще й мапу Росії, щоб поглянути, де вони побували.

— Ми їдемо з Китаю, — пояснили вони, — неймовірна мандрівка, розтяглася на місяці, перетнули всю Росію. Ми — американці.

Дівчина говорила англійською і могла відповідати на їхні запитання.

— Що кажуть ці добродії? — спитав росіянин.

— Цсс, — мовила дівчина.

— Я просто хотів би знати, чи вони не з Росії.

— Так, вони їдуть з Росії.

— О, слава Ісусові Христу, то вони їхали тією великою залізницею, якій немає кінця-краю?! — чоловік заходився перелічувати губернії і міста, він назвав жовту будівлю, неподалік якої стояли товарні вагони і звідки було двадцять верстов до його домівки. Він перехрестився. — Даруйте мені, ви, напевно, минали велику жовту будівлю станції? Її ні з чим