На зарослих стежках - Батіг Гамсун

Чи є на світі зірка на ім’я Міра? Можна було б десь подивитися, але я не маю де. Та нічого. Міра — зірка, що спалахує, трохи посвітить і зникає. Це цілий життєвий шлях. І тут я думаю, людино, про тебе. З усіх живих створінь на землі ти народжена майже даремно. Ти ні хороша, ні погана, ти з’явилася без продуманої мети. Ти виходиш із туману і знов повертаєшся в туман, настільки ти по-щирому недовершена. А ще, людино, якщо ти сідаєш на коня рідкісної породи, то немає ґарантії, що кінь таким залишиться. Тож тягни собі свого життєвого плуга і мовчи...

Чи скочиш ти з коня і закопаєш ненависть у землю заради чиїхось очей — заради чиїхось очей, що ти зустрінеш? На це тобі не вистачить життя.

Перед моїми очима з-під землі пробивається нове покоління, що подає великі надії. Воно зовсім молодюсіньке й невинне, я читаю про нього, але не знаю жодного імені, та це неважливо. То схоже на мандрівні світила вгорі — вони з’являються, трохи посяють і зникають. Приходять і відходять, як я прийшов і відійшов.

***

Колись у Гамареї в мене був дядько по материній лінії, переконаний старий парубок — скупий, лихий і вельми мовчазний, та ще й, так би мовити, багатий і на розум, і на гроші. Зірок із неба він не хапав, але мав будинок на пасторській садибі з поштою, що обслуговувала цілу парафію, бо ж у ті часи на кожні десять будинків пошти не було. Мій дядько був неабиякий дивак, він купив велике домище з прилеглою до нього коморою, що належала до будівель пасторської садиби. Як йому то все вдалося залагодити — хтозна, але знаю, що пастора, з яким він, безперечно, чимало торгувався, звали Бент Фредрик Гансен, згодом той пастор переїхав у Ерланн. Його заступив Фредрик Мотцфельдт Раум Фладмарк із Гамарею, що потім перебрався до Нурдре Удала. Останнім був Християн Енґебрет Ніколайсен, але не знаю, де він подівся, оскільки я поїхав з дому і втратив його з поля зору. А от мій дядько увесь цей час жив у своєму великому домищі з прилеглою до нього коморою, які відкупив у пасторської садиби.

Окрім пошти, дядько мав іще й громадську бібліотеку, врятувавши її, до речі, від неминучого занепаду. Він весь час провадив торгівлю, хоч і не мав на те ліцензії, отримував із півдня книжки для продажу за зниженими цінами і на свій смак замовляв книжки для бібліотеки. У нього не було звички з кимось про це радитися. Його економку звали Сіссель, вона, можливо, й була хороша людина, але впродовж кількох років морила мене голодом.

Тоді мій дядько був ще не старий чоловік, але йому почало паралізувати руки, і він не міг писати. На той час мені було років вісім, і я змушений був писати за нього все, що він вимагав. Для мене то була ганебна покара. А сам дядько, повністю одягнений, цілий день лежав на так званій розкладній лаві, і його дедалі більше паралізувало.

Та все це неважливо.

Але одного дня, коли мені було років дев’ять, на пошту навідався дуже смаглявий високий чоловік, справжній велет. Я подивився на нього з подивом. Він дав мені лист і чотири шилінги на марку.

Дядько завів із ним балачку, і виявилося, що його звати Ганс Паульсен Торнельванн. Власне, він жив по сусідству, в парафії Тюсфіорду, проте прийшов до нас на пошту, бо вона від них найближче.

— Сьогодні вже їдеш? — спитав мій дядько.

— Так. Але треба послати коротенького листа синові в Кристіанію[11].

— Я читав про нього, — сказав дядько.

— Он як, — мовив чоловік. — Та і я про нього читав, хоч мало що в тому тямлю.

— Напевно, так.

— А його мати досі ще сподівається, що він вивчиться на пастора й повернеться. Але, мабуть, він зробить по-своєму.

Дядько, лежачи на розкладній лаві, вигукнув:

— Він — більше, ніж пастор!

Я не знаю, звідки мій дядько позичив цю фразу, очевидно, з газет і книжок, у які заглядав. Але хто був той син, на кого покладалися такі сподівання? Пауль Боттен-Гансен[12]. І не хто інший. Один із найкращих поміж своїх норвезьких сучасників.

Мій батько також мав колись сина, на якого покладав сподівання.

З такими обдарованнями буває немало клопоту. Але не варто робити зі свого розчарування трагедії. Це не кінець світу.

***

В глибині занедбаного саду біля сусіднього будинку росте ялинка, та що мені до неї? Тому я майже не дивлюся в той бік. Звичайно, вона геть занехаяна, і їй, либонь, судилося загинути. Вона дуже красива й маленька, з метр заввишки і пряма, як свічка, але поруч стоїть велетенська тополя, що затіняє її, до того ж і вдень, і вночі гладить своїм листям ялинчину верхівку і ні на мить не дає їй спокою. Краще б вона не стояла в мене на шляху! Але іншої дороги немає. Краще б вона не була така беззахисна, хоч це не зворушує мене. Та хай там що, а темними осінніми вечорами я поволі плентаюся до неї і прибираю з її голочок листя та обламую тополине гілля, щоб ялинка вночі мала спокій. Однак раз по раз уранці з’являється нове листя й нове гілля, а мені так високо не дістати. Я пригледів собі ящик, який можна було б підставити під ноги, але в усіх вікнах світиться, і озивається собака. Чого б мені не піти туди посеред дня й одним махом не поприбирати все те листя й гілля? Можливо, торік я це й зробив би. Але тоді мене тут не було, я перебував на примусовому лікуванні.

Як це все безглуздо!

Я підстерігаю сусіда, вітаюся з ним і кажу:

— Може, ви спиляєте гілля на тополі і врятуєте цю ялиночку?

Він нічого не відповідає, мабуть, читав у якійсь газеті, що мене піддавали психіатричному обстеженню.

— Мені жаль цієї ялиночки, — кажу я.

Чоловік на це криво посміхається, дивлячись у бік відчиненого вікна в будинку, і лишає мене на самоті.

А я, поки байдикую, то збавляю час ще й тим, що темними осінніми вечорами обриваю трохи листя та обламую гілля, хоч високо не дістаю, і вітер гойдає інше листя та інші гілки. Усе безнадійно.

Але одного ранку з’являється чоловік із сокирою та пилкою і обцюкує тополю