На зарослих стежках - Батіг Гамсун

Коли я писав про професора, який був другим фахівцем, що тримався осторонь, то, звісно, й гадки не мав сумніватися у його фаховому рівні. Я не маю для цього жодних підстав. Він, напевно, знає свою справу, безперечно, він знає свою справу. Я лише стверджую, що його справа не має стосунку до мене. Ані цей чоловік, ані його Geschaft[10] мене зовсім не стосуються.

Пане генеральний прокуроре! Оголошуючи вирок, який винесли мені фахівці, Ви водночас довели до відома всіх, що скасували процесуальні дії проти мене і не передали справи до суду.

Вибачте, але Ви й тут діяли без мого відома. Насправді Ви не подумали про те, що я можу бути незадоволений цим рішенням, Ви забули, що я і в суді, та й потім, увесь час визнавав усі свої вчинки і чекав суду. Ваше мимовільне втручання змусило мене опинитися в підвішеному стані, і моя справа так і лишилася незавершена. Ні туди, ні сюди. Ви гадали, що мені це на руку, але я так не думав, і, напевно, є люди, які зі мною погодяться. Ще донедавна я був добре відомий у Норвегії і в цілому світі, тож мене не влаштовує прожити решту свого життя з такого штибу амністією, як Ви здійснили, і не мати змоги відповісти за свої вчинки.

Але Ви, пане генеральний прокуроре, вибили з моєї руки зброю.

Ви, певно, гадаєте, що виправили це тепер — після всього — повісткою, якою мене викликають до окружного суду. Це нічого не виправило — похитнулася моя тверда незаплямована репутація. Де тепер поділося Ваше «скасування процесуальних дій» і Ваше «непередання справи в суд»? Ви даєте своїм адвокатам і чиновникам інтерв’ю щодо моєї справи, помічаючи кожен мій погляд на ситуацію, Ви мене використовуєте як піддослідного кролика в своєму вельми своєрідному судочинстві. Ви могли б усе виправити після оприлюднення моєї позиції в суді, і таким чином поступово перестали б отримувати вказівки від журналістів та преси, як Вам поводитися. І, зрештою, що Ви тепер зробите з моїми чотирма місяцями перебування в клініці? Може, мені прийняти їх із Ваших рук даром? Може, це попереднє покарання як додаток до майбутнього?

Якби моя воля, то я домагався б виправдання в окружному суді. Ця ідея не така й нереальна, як Ви, може, думаєте. У мене ще є рештки «обмежених розумових здібностей», і я хотів би скористатися ними для того, щоб спершу оприлюднити певні матеріали, а потім закликати суд розглянути мою справу по-справедливому, і ніяк інакше, як по-справедливому.

Але я відмовився від цього плану, мені забракло мужності. Навіть якщо суд винесе позитивне рішення, ніщо не зупинить іще жорстокішого нагнітання громадської думки. Я знов стану піддослідним кроликом.

З пошаною.

***

Минає літо. Я не відчуваю по собі якоїсь великої різниці у змінах пір року, місяць іде за місяцем, час невловний, і літо для мене пропало.

Але тут дещо відбувалося. Я пишу не книжку, навіть не щоденник, Боже збав, я багато що опускаю і не тримаюся послідовності, що за чим стається. Але щось усе-таки долинає до мене із зовнішнього світу. Попередня директриса будинку поїхала, натомість приїхала нова. Одна з тих двох красунь у селищній конторі покинула нас, але ми маємо ще одну. Наш допотопний будинок для старих геть занепав, і ми плануємо будувати новий.

Це не абищо. Я помічаю, що в нас, старих людей, з’явилася серйозна тема, яку ми обговорюємо, шамкаючи губами: мовляв, тепер ми матимемо лазню, пральню, лікарню, пекарню, курник, дровітню і всілякі надвірні прибудови, і все це — на двадцять чи тридцять осіб під одним дахом. Досі нам навіть не снилася така розкіш, тож наша уява розбурхується так, як бувало тільки замолоду. Дехто з нас намагається відстояти наш старий будинок, адже нам не так і погано в ньому жилося, окрім того — хіба ми перебуваємо тут не тому, що просто доживаємо віку? Звичайно, так. Але насправді ми візьмемо з собою на той світ усе, що матимемо тут до останнього подиху. Чому б нам не плинути за часом і не пристосуватися до сучасних умов у новому будинку? Якщо ми туди встигнемо зайти, то пречудово звикнемо там до нових зручностей і помремо з сиґаретою в губах.

Звісно, ми помремо. Але ще не цієї миті, як мовить Авґустин.

***

Я йду купити шнурки. Мої — занадто довгі, і я тричі обв’язую їх навколо гомілки, але це не бентежить мене. Я помічаю чоловіка, який зводить на узгір’ї будинок. Сором на те дивитися: він кладе новий дах під кривим кутом поверх старої крівлі. Може, мені з дороги погано видно? Чоловік їздив на будівельні роботи до Америки, тож, певно, знає, що робить. Але я не можу зібратися на силі, щоб підійти й перевірити, хто з нас помиляється. Торік, до того, як я попав у руки лікарів, мені це було б до снаги.

Я довго мізкував над тим, як полагодити до осені свої галоші. Вони в мене з Першої світової війни, але ще й досі в них добротні підошви, от лишень права тріснула і не тримається на нозі. Я мучився з нею роками, а тепер вона й зовсім негодяща, бо через неї можна ні з того ні з сього спіткнутися, і потім нести її додому в руці. Ця галоша стає для мене карою Божою. Я зшиваю її міцною вовняною ниткою, але це нічого не дає, нитка рветься по швах і стає ще гірше. Тож нічого тут більше не скажеш, однак це були добренні галоші, я носив їх у багатьох країнах, навіть коли одна тріснула, а також їздив до Відня і до Гітлера того знаменного дня. Я не викинув їх і досі не лише тому, що моїм шкарбанам потрібна була ця товста підошва. Одне поєднується з іншим. А ще я підв’язував свою галошу шнурком.

***

Раз, два, три, чотири — отак я сиджу, щось нотую й пишу якісь невеличкі історії для себе самого. Це ні для чого не згодиться, але така вже в мене давня звичка. Жодного зайвого слова. Я мов кран, що зіпсувався й протікає — раз, два,