Українська література » Публіцистика » На зарослих стежках - Батіг Гамсун

На зарослих стежках - Батіг Гамсун

Читаємо онлайн На зарослих стежках - Батіг Гамсун
про неймовірно сильну пожежу в Чикаґо, під час якої загинуло сила-силенна людей, тож її охопив страх, що він, мабуть, серед загиблих. Однак вона ніколи не припиняла розпитувати про нього, намагаючися знайти бодай слід, він жив у її думках усі ці роки, до того ж вона перебувала в страшній скруті. Для неї то були тяжкі часи, тепер вона була не дружина і не вдова, ще й мусила утримувати себе та своїх дітей. Мене вона не хотіла навіть бачити, коли ж я навідувався в ці краї, вона мені дорікала, що було б набагато краще, якби я не позичив йому грошей на квиток, мовляв, це я призвів їх усіх до лиха. Я не мав що їй на це відповісти і зажурений до краю пішов собі геть. Вона була в такому душевному стані, що я не наважувався мозолити їй очі, а тільки слав вітання на Різдво та інші свята. Вона й це сприймала з образою, і наступного разу, як я прийшов, її охопила така лють, що мені довелося вислухати чимало нарікань. «Не розумію, чого ти тут никаєш, — мовила вона. — Хіба твоя домівка не в Гамареї?» «Я йду з півдня, а тепер ось рушатиму далеко на північ, — відповів я, — тож сюди я тільки заглянув». «Ні, ти весь час тут шастаєш, — сказала вона, — а що подумають про це твої односельці? Чи, може, сподіваєшся, що змусиш мене забути того, кого ти звідси спровадив? Ха-ха, любий Мартіне, може, ти хочеш запропонувати себе замість нього?» «Ні, у мене й гадки такої не було», — сказав я. «Ану, забирай усе те, що ти приніс, щоб мої очі нічого цього не бачили, — вела вона далі. — Нам нічого не треба, і ти не повинен нами перейматися!» «Це всього-на-всього дрібнички для дітей», — сказав я. «Так, але я не розумію, чого ти не можеш триматися від нас подалі», — сказала вона. «Я триматимуся подалі», — відповів я.

Я пошкодував, що так сказав, бо зробив ще гірше, довівши її до сліз. Боляче було на неї дивитися. Я сказав їй, що не прийняв її слів близько до серця, але вона назвала себе пропащою жінкою і не хотіла, щоб я її втішав. Коли я йшов, вона проводила мене надвір і знай плакала. «Тепер, певно, і тебе я бачу востаннє?» — спитала вона. «Не впадай у такий розпач, — відповів я. — Наступного разу ти, мабуть, дістанеш якусь вістку. Для Господа Бога немає нічого неможливого!»

***

Далі я не читав і повернув йому календар. Він був розчарований. Мені й це було знайоме: людям несила збагнути, що хтось не може дочитати до кінця, рукопис же, мовляв, не гірший, як у інших.

— Ну й нещаслива доля в цього шкільного вчителя, — сказав я, аби чимось його розважити. — То це він був одружений з Альвіллою?

Він сторопів.

— Тут про це не написано, — відповів він.

— А ні.

— Тут ніде про це не написано.

— Ану скажи мені: невже ти із молодих літ весь час проповідував?

— Та я не те, що проповідую, для цього в мене обмаль знань. Я молюся Богові.

— Але ж минуло стільки років, напевно, ціле життя.

— Так, твоя правда! На жаль, час збіг і спливли роки, а я так нічого й не зробив для людей на землі.

— Як ти сюди забрався, так далеко на південь країни?

— Я ходжу.

— Пішки?

— Атож. Я мандрую. Я вже був у Швеції і Фінляндії.

— Даруй, що питаю, — сказав я. — Ти щось за це маєш? Цебто, хтось тобі платить?

— Ні. Але Господь Бог милосердний до мене, я не знаю скрути. Час од часу наймаюся до когось поденником, і мені за роботу трохи платять, атож, а часто буває навіть більше, ніж треба. Для мене це не головне.

— Ти заходиш у будинки й просиш їсти?

— Ні, — відповів він і похитав головою. — Але коли випадає така нагода, то сідаю обідати разом із господарями за їхній стіл.

— Он як. А коли не випадає?

— Ну, тоді я чекаю, поки прийду в інше місце, або якось перебиваюся. Мені багато не треба.

Я подивився на цього худорлявого мандрівника й спитав:

— Вибач мені, будь ласка, але хіба не краще було б тобі для певності вступити в якусь спілку або релігійну общину чи товариство?

— Так, можливо, краще, — відповів він. — Та бачиш, я не дуже освічений, тож не можу похвалитися великими знаннями, я все мушу робити самотужки і триматися Господа Бога, це найпевніше. О, мені легко висловлювати свою думку, я молюся Господу Богу і спокійний. Коли я заходжу в чийсь дім, то дякую Господу Богові за те, що послав мені дах над головою, і прошу у Всевишнього благословення і прощення для всіх нас. Як звичайно, хтось приходить послухати, а якщо десь трапиться невеличкий хатній орган, то пролунає ще й величальна Господові. Отак усе й відбувається.

— Чого тобі заманулося, щоб я прочитав твій рукопис?

— Ой, на це була своя причина. Все-таки я іноді чув про тебе в дитинстві й замолоду в Гамареї, тож твоє ім’я мені було знайоме.

— А як ти дізнався, що я тут?

— Від когось почув. І мені відразу ж закортіло з тобою побачитися.

— Он як.

— Я, звісно, чув, що ти оглух, але мене це не надто відлякувало. Мій батько був глухий, і моя мати була глуха, марно було їм щось кричати, вони нічого не чули. Послухати мене також сходиться багато глухих людей, вони не чують ані слова про Бога, ані молитви до нього.

— Зрозуміло. А навіщо ти тоді хотів зі мною побачитися?

— Гаразд, я можу тобі й це сказати, якщо ти не образишся.

— Ні, ні.

— Тоді я скажу тільки одне: тобі треба впорядкувати всі свої справи. Уже пора. Ти стара людина.

Ми обидва замовкли, і він більше нічого не казав. Не було ніяких повчань, він добре розумівся на людях і не розкидався словами. Можливо, продумав, що казатиме на прощання, а можливо, саме так і звик прощатися зі старими людьми, які зустрічалися йому в дорозі.

— Дякую за те, що ти поговорив зі мною сьогодні, — сказав я, запихаючи

Відгуки про книгу На зарослих стежках - Батіг Гамсун (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: