На зарослих стежках - Батіг Гамсун
Я припускаю, що моє ім’я невідоме п. генеральному прокуророві. Але Ви могли б пошукати інформацію там, де вона очевидна. Будь-хто, напевно, розповів би Вам про мою сяку-таку причетність до світу психології, що за своє дуже довге письменницьке життя я створив кілька сотень образів — усередині і ззовні схожих на живих людей, змалював їхні душевні стани й тонкощі почуттів, мрії та вчинки. Ви не шукали цієї інформації про мене, Ви наосліп засадили мене до психіатричної лікарні під нагляд професора, який також не мав жодної інформації. Адже він з’явився до мене, озброєний підручниками і науковими працями, за якими зубрив напам’ять, щоб скласти іспити, але тут було трохи не те, що в підручниках. Якщо генеральний прокурор виявився необізнаний у цьому, то професор повинен був тут же мене виписати. Він, власне, повинен був згоріти від сорому, демонструючи свої фахові знання там, де вони йому не могли придатися.
Окрім того — навіщо все це робилося? Лише для того, щоб визнати мене божевільним, цебто людиною, що не відповідає за свої вчинки? Невже генеральний прокурор хотів таким чином проявити до мене великодушність? Тоді Ви все вирішили без мене. Я ще з першого судового засідання 23 червня узяв на себе відповідальність за те, що вчинив, і відтоді увесь час тримався своїх слів. Я все-таки розумів, що якби я говорив непевно, то все обернулося б оправданням для мене або майже оправданням, яке я сам наважився б визнати справедливим. Я знав, що був не винен, глухий і не винен, я непогано витримав би іспит у державного обвинувача лише для того, щоб розповісти йому більше правди.
Але ця ситуація змінилася через обставини, за яких мене упродовж багатьох місяців примусово запроторювали в неволю, де я пережив свавілля, заборони, глум, інквізицію. Я усвідомлюю, що з психіатричної лікарні можуть надати ідеальні довідки, які підтвердять дещо інше. Ну й нехай. Не всі ми однаково вразливі, але, добре це чи погано, по-різному реагуємо на все, що нас стосується. Деякі живуть, відпочивають і працюють прихопцем, у них і гадки немає над чимось задумуватися. Якщо буває, що з Божої ласки їх охоплює якесь піднесення, то вони тоді ходять, не чуючи під собою ніг, а так — не беруться ні за холодну воду. Щодо мене, то я ладен був би навіть десять разів сидіти в кайданах у звичайнісінькій в’язниці, аніж мучитися і жити у психіатричній клініці разом із усіма тими психічно хворими людьми.
Але мене тут затримали.
В’язня не жаліють. Професор питав, а я відповідав, я безперестанку писав, а оскільки глухий, то доклав усіх зусиль, щоб відповісти на все. Я сидів при благенькому освітленні від задимленого плафона, що був високо в стелі, стояли найтемніші місяці року, я мало-помалу відчув, що зір у мене ослаб, але я писав задля того, щоб через мене компетентність і наука не зазнали краху. Потім професор став допитуватися, щоб я пояснив про свої «два шлюби», як він це назвав. Я відмовився — перший раз так рішуче, що гадав цього було досить. Але цього не було досить. Професор двічі, письмово й усно, повторив своє безглузде запитання, покликаючися щоразу на «органи влади». Я нічого йому не відповів. Не тому, що намагався щось про себе приховати, мені хотілося запобігти безглуздій ситуації.
Але професор робив своє. Він отримав дозвіл «органів влади» на перевезення моєї дружини з Арендалу до клініки в Осло на допит. Результат цього «видовища» можна прочитати на ст. 132 у великому опусі, який було послано в суд присяжних.
В’язня не будуть жаліти. Нізащо!
Коли я в певний момент прикинув подумки, що вже ось-ось усе закінчиться, професор змусив мене пройти те, що він називає судовим обстеженням або перевіркою. З’ясувалось, воно нічим не відрізнялося від попереднього. Він ставив мені ті самі запитання, на які я відповідав упродовж місяців. Навіть інтонація не змінилася, не було нічого нового, нічого незвичайного, жодної відмінності, яка могла б свідчити про те, що ми працювали серйозніше. Нічого. Усе це лише затягувало час, тож він затягнувся на тижні й місяці.
В останній раз, коли я наважився подумати, що наближається кінець, професорові надіслали три мої листи, які тепер мені треба було пояснити. Листи були аж п’ятдесятирічної давності, я не писав у них нічого такого, що могло б мене компроментувати, але, здається, описував дуже погане ставлення до себе, якого я зазнав у горезвісний час перебування в поліції Моссині. Тепер мені знов довелося писати, оскільки я був глухий, все це більше нічим не було цікаве ані живим, ані мертвим, проте цей епізод став приводом для того, щоб мене ще трохи помучили. Нині я від того вже оговтався, але ті останні тижні заледве животів. Коли один приятель знайшов мене і забрав ізвідти, я скидався на драглі.
А загалом навіщо то все робилося? Правосуддя і справедливість, великий персонал. Слідчий призначив був двох загодя вибраних психіатрів, мене возили туди й назад під наглядом поліції через усю країну, зчиняли галас, коли мене відвідували іноземці, яким показували ув’язненого кретина; чотири місяці знадобилося на те, щоб ретельно вивчити ознаки кожного мого уявного душевного стану, і от урешті-решт вирок: Я не психічно хворий і ніколи ним не був, але в мене розхитана психіка.
На жаль, так. І її сильно розхитано саме під час перебування в психіатричній клініці.
Там було два фахівці, але один тримався — чи його тримали — майже завжди осторонь. Я двічі бачив директора клініки, щоразу, може, хвилин по п’ятнадцять, він видався мені доброзичливим і не зарозумілим, з ним можна було говорити. Він зробив тільки ту несподівану помилку, що тицьнув мені під ніс протокол мого візиту до Гітлера, де я буцімто висловився проти євреїв. Я донині не читав того протоколу, не кажучи вже про те, щоб це визнавати. Я висловлювався проти євреїв? Та ж у мене було серед них чимало
