На зарослих стежках - Батіг Гамсун

тростиною. «Може, принести вашу тростину?» — питали мене колись у готелях. Та мені здається, для нього ця назва надто вишукана, тож я завжди свій ціпок називаю ціпком. Він трохи зігнутої форми і з ґумовим наконечником, але, на жаль, у самім низу, де є тріщина, його перев’язано поганенькою сталевою дротиною. До того ж на ньому є ціла метрична система, що в разі потреби дає мені змогу обходитися без сторонньої допомоги.

Я вітаюся з дітьми, яких зустрічаю дорогою, деякі хлопчаки, напевно, чули про те, що я глухий, і тепер задля розваги підбігають до мене впритул і щось зикають. З дорослими я також вітаюся, якщо помічаю, що вони налаштовані доброзичливо, але коли вони невдоволено відвертаються, я байдужки проходжу повз них. А вітаюсь я охоче, що є, то є, — вельми охоче. Мене навчили цього в дитинстві, тоді мені казали, що вітатися — то ознака вихованості, і цієї науки я не забувся й досі.

Одного погожого ранку, блукаючи вулицями Праги, я надибав тютюнову крамничку. Коли зайшов до неї, побачив там ченця: продавщиця саме подала йому монету, він їй подякував і намірявся піти. Сцена була досить незвична для моєї норвезької душі, я похапцем додав до тієї монети ще одну. Чернець сторопів і почав щось казати, він звів руки догори; я забувся, чого сюди зайшов, і, нічого не купивши, кинувся надвір і подався вулицею геть. Потім я сновигав містом, тішився людьми і білим світом, я вітався з усіма, кого зустрічав, і люди відповідали мені усмішками й також віталися, мене ніхто не зупиняв, усе було чудово. Хтозна, що думали перехожі, що думала вулиця, мабуть, гадали, що для нормальної людини негоже в таку рань вискакувати з пивниці. Та що мені до того! Я такий, як є, і Прага — чудове місто.

Колись, давно-предавно — а я дуже старий і все то відбувалося багато років тому — я читав про випадок, що стався із Сократом. Він ішов зі своїм приятелем вулицею, і Сократ вітався з усіма, кого вони здибували. «Він не відповів!»– обурено вигукнув приятель. Сократ усміхнувся і сказав: «Мені не зашкодить, що я за нього чемніший».

Нараз на мене наринуло стільки всього, що я міг би знайти собі оправдання, але я змовчу про те. Хіба я не міг би згадати давніх норвежців, які віталися, простягаючи одне одному праву руку, аби показати, що в них немає зброї. А якось в Осло було так, що я їхав у ліфті разом із японським міністром, ми обоє виявилися однаково чемні, й ніхто з нас не хотів виходити перший. А ще мені не випадає шкодувати про те, як у Версалі я підхопився й уважив місце пані, що зайшла до трамваю. Потім, певна річ, посхоплювалися й усі чоловіки, але я був перший. То була вродлива літня пані з удовиним серпанком на голові й у перловому намисті на шиї, можливо, справдешня ґерцогиня, вона годилася б мені в матері. Але в кожному разі я дав тим добродіям, тим французьким чоловікам урок чемності, якого вони не забудуть: я був перший.

Еге ж, так було за часів тієї молодості, яка тепер нікого більше не цікавить, тож немає сенсу про це говорити. Але, наскільки я пригадую, навіть у Нурлані, в Сальтенському повіті, ми, заходячи в хату, смиренно запихали шапку під ліву пахву й віталися: «Мир у вашу оселю!», тим же, хто не полишав своєї роботи, казали: «Бог на поміч», а вже, як виходили надвір, то прощалися «Бувайте здорові!»

Отак ми віталися.

***

Сьогодні, 22 вересня, мене знову викликає судовий слідчий.

Це відбувається раненько вранці, трохи зарано для мене й усіх пожильців будинку для старих. Мене могли б і попередити, але не попередили, навіщо ж тоді телефон? Йдеться не про поліціанта, той, звичайно, скочив собі в авто й поїхав, а от в’язень має іти слідом за ним у чому був. Мені хотілося б мати змогу вдягтися як належить на зустрічі з судовим слідчим. Навіть у царській Росії в’язням давали можливість оговтуватися. Тут було не так.

Я промимрив слова вибачення, і старенький добродушний судовий слідчий пробачив мені. Загалом він хотів од мене небагато: сьогодні закінчувався мій термін перебування під слідством, і тепер ми мали подовжити його до 23 листопада. Усе було з’ясовано, занотовано й уточнено за допомогою всіляких запитань, які слідчий ставив мені в письмовій формі, щоб дарма не напружувати мої глухі вуха. Я мало-помалу на все дав відповіді і підтвердив свої попередні свідчення: мовляв, я відповідаю за свої вчинки.

Коли ми закінчили, мене відвезли назад, і я вдягнувся як належить.

***

Гаразд — іще два місяці, це для мене нічогісінько не міняє. Власне кажучи, я не належу до пожильців будинку для старих, я — сторонній, але тутешні старенькі люди зі мною такі привітні, що я того не помічаю. Вони опинилися тут із доброї волі, бо це найпідходящіше місце, щоб доживати віку, зате мене доправила сюди поліція, і я тут — примусово. У них також, звісно, можуть бути свої проблеми, в одних болить спина, в інших відмовляють ноги, та їм усе-таки далеко до мене, оскільки я майже повністю втратив те відчуття, через яке не здатен нормально висловлюватися. Це не якийсь там дріб’язковий дефект, і зі мною таке часто буває: от, скажімо, я можу у відчаї згадувати якесь потрібне мені слово, і для того, щоб його згадати, мені доводиться казати будь-що, аби тільки щось вимовити. Не мені одному дошкуляє ця тяжка недуга, вона, до речі, відома здавна під красивою назвою афазія, великий англієць Свіфт[8] страждав від неї більше, ніж я.

Та нічого скиглити, у кожного свої недуги. Тим паче тут, у будинку для старих, ми вільно собі ходимо, де заманеться, розминаємо ноги й поглядаємо одне на одного. Нас тут повен будинок, п’ятнадцять чи двадцять осіб обох статей, кілька лежачих. Час од часу хтось із нас помирає, це неминуче, але ті, що лишаються живі, не надто цим переймаються. Ми проводжаємо поглядом білу домовину, та після того, як фургон із нею від’їжджає, знов повертаємося до своїх буденних клопотів.

До речі, невже тепер мода на білі домовини? Не знаю, як правильніше, та коли я був дитиною, домовини були чорні, у білих ховали тільки малих дітей. Але ж і мода, і звичай усюди різні: тут он на знак жалоби по небіжчику на цілий день