Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Я вийшов із будинку ДПУ в розпачі. Цього разу вихід на волю не приніс мені заспокоєння. Я зрозумів, що це кінець. Було очевидно, що вони мають мене за іноземного шпигуна й доб’ються від мене зізнань за допомогою своїх засобів. Чи стане мені сили чинити опір?

Це не є питанням волі, а радше нервів та м’язів. Щогодини заарештовують сотні людей, і ніхто з них ще не повернувся. До нас доходили чутки про те, що їх силою примушували до зізнань. Багатьох із них я знав, і знав як чесних людей, що сумлінно виконували свій обов’язок, служачи Радянському Союзу. Але це їм не допомогло. То чому це має допомогти мені? Що робити?

Марсель помертвів, коли побачив мене.

— О Боже, Алексе, ти блідий, як смерть. Де ти був так довго?

Я впав на канапу, а тим часом Оленка принесла склянку води.

Марсель сів коло мене.

— Алексе, розповідай усе.

— Не можу.

— Тобі ж буде легше. Адже дві голови краще, ніж одна.

— Не вільно мені говорити, Марселю. Я дав підписку про нерозголошення. Всяка розмова на цю тему є державною зрадою й підлягає п’ятирічному ув’язненню.

— Заспокойся, Алексе. Усе буде добре. Ти ж не зробив нічого поганого.

— Але ж і ти нічого поганого не зробив, Марселю, а тебе звільнили з роботи, й ти навіть не знаєш, через що.

…Декілька місяців тому Марселя було раптово звільнено з роботи в науково-дослідному інституті вуглехімії, де він працював. За кілька тижнів перед цим на загальноінститутських зборах йому було оголошено подяку за ударну працю. У своєму підрозділі він став першим стахановцем і взагалі був чудовою людиною та першокласним хіміком. Директор інституту звільнив його без будь-яких пояснень або зауважень. Хоча він на прощання нічого не сказав, та Марсель відчув, що звільнено його було під тиском і що директорові було прикро розлучатися зі своїм кращим працівником. Марсель почав шукати роботу в інших інститутах. Куди б він не звертався, спочатку його сприймали з ентузіазмом, бо знайти фахівця з його досвідом та здібностями було нелегко, та через два або три дні звичайним листом повідомляли про відсутність вакансії. Таємні відділи надсилали його папери та заяву до ДПУ на затвердження, в результаті чого і виявлялось, що вільної вакансії немає. Але ніхто й ніде не пояснив йому причин того бойкоту.

Про ці причини ми довідалися значно пізніше. «Наклепав» на Марселя його колега з інституту, також іноземець. Він заявив, що буцімто під час процесу Каменєва та Зінов’єва Марсель якось зауважив уголос, що діється щось незрозуміле: як троцькісти, які колись були марксистами, могли стати на шлях індивідуального терору. Але Марсель нічого подібного не казав. Взагалі, він мало цікавився поточною політикою, оскільки всім серцем був відданий соціалістичному будівництву. Був то буркотун, але не без певного сварливого гумору. Не раз у часи найтяжчих випробувань ми реготали до нестями від його мимохідь кинутих зауважень. Була повністю виключена можливість того, щоб він, маючи таку вдачу, вів з людьми розмови про політику. Однак поширення згаданого зауваження вистачило для того, щоб позбавити його на цілі місяці роботи, а пізніше й заарештувати. Після мого арешту виявилося, що звинувачення проти нього ґрунтувалися на помилці. Не він, а я мав відповідати за інкриміновані йому слова.

Після кількох місяців цілковитих невдач він, нарешті, отримав погодинну роботу в нашому інституті. Оскільки він не був зарахований до штату, його ім’я не потрапило до штатного розкладу інституту і, отже, не було потреби отримувати дозвіл ДПУ. Марсель деякий час міг працювати, доки якийсь доброзичливець не зверне на те увагу ДПУ. Хоч та робота й не відповідала його фахові, працював він так же самовіддано, як і на попередній роботі. Щовечора студіював багато книжок та наукових журналів, не даючи собі ані години перепочинку. В кожній розумній державі люди типу Марселя були найповажнішою опорою суспільства. Був він жертовним, відданим і скромним. З величезним сумлінням виконував кожне отримане доручення. У вільні години готував до навчання в університеті Оленку, яка за кілька років перед цим приїхала з села і яку покохав за те, що вміла так щиро сміятись. Марсель був сином багатого промисловця.

Завдяки матеріальним можливостям батька цілий світ був для нього відкритим, але багатства буржуазного світу мало приваблювали його.

Він не був комуністом, але прибув до Радянського Союзу, щоб працювати, бо вірив, що тут будується найсправедливіше у світі суспільство. Незважаючи на переслідування, відкидав думку про виїзд. Або не бачив, до чого йдеться, або не хотів бачити. Вірив усьому, що читав у газетах, і вважав природним, що його, як іноземця, притісняють і переслідують. «Країні, оточеній капіталістичними ворогами, загрожує війна, і цілком природним є те, що радянська влада має мене стерегтися». Два місяці перед цим він здав свій закордонний паспорт і попросив радянського громадянства. Чекав на те громадянство, будучи певним, що воно цілком урівняє його в правах з радянськими людьми, і він буде поза всілякими підозрами. Я не хотів відкривати йому очі, бо сприйняв його крок із змішаним почуттям, але, як комуніст, не став його відраджувати. Я ясно бачив, що, полишаючи своє громадянство, він одразу ж позбавляв себе всякого захисту і що радянська влада не подякує йому за цю демонстрацію лояльності.

В останні роки дійшло до того, що будь-які прояви шляхетності, безкорисливості та самопожертви викликали щонайгірші підозри. Розуміли й поважали іноземного спеціаліста, котрий вимагав підвищення платні за свою роботу та ще й в іноземній валюті. Чим більше такий спеціаліст вимагав грошей та поліпшення житлових умов, тим більшої поваги заслуговував він в очах ДПУ. Натомість талановитий інженер, який нехтував тими привілеями, викликав підозру.

А тим часом Марсель сидів переді мною з дуже сумним виглядом і