Леся Українка - Т. М. Панасенко

Михайла Васильовича Кривинюка ув'язнили у вересні 1929 року, тобто майже одразу після «візиту» до Олени Пчілки. Колишнього учасника соціал-демократичних гуртків в Україні, переслідуваного царатом за революційну діяльність, виключеного без права поновлення з Київського університету за участь у студентських організаціях, звинуватили у ворожій діяльності. У травні 1930 року він був звільнений з Харківської в'язниці, де відбував термін до судового процесу. Засуджений на три роки суворої ізоляції умовно, він не міг ні поновитись на попередній посаді редактора в Інституті української мови, ані знайти працю за фахом.

Чоловіка наймолодшої дочки Ізидори Юрія Борисова заарештували 14 жовтня 1930 року. Його звинуватили в неправдивому свідченні про військову службу, яке він дав під час допитів у ДПУ, за що відбув чотирирічне заслання у Вологодській області. Повернувшись із заслання восени 1934 року, він недовго лишався на волі. У березні 1938 року вдруге був ув'язнений НКВС за тими ж таки звинуваченнями, що й у 1930 році; загинув у північних концтаборах під час їх евакуації перед наступом німців у 1941 році.

Ізидора Косач-Борисова, наймолодша Лесина сестра, була заарештована 10 вересня 1937 року за «контрреволюційну діяльність». У січні 1938 року її перевели з Лук'янівської в'язниці в Києві до так званої етапної камери, де оголосили присуд: вісім років виправно-трудових таборів за статтею 54—10, тобто «за агітацію». 31 січня 1938 року її етапом повезли на Північ – поселення Островісте (Онєглаґ), де вона працювала на лісоповалі. Ізидору Петрівну врятувало від загибелі ім'я сестри – Лесі Українки. Восени 1939 року представницька делегація радянської України відвідала Галичину, де хтось із Лесиних знайомих письменників (є припущення, що це була старенька Ольга Кобилянська) поцікавився долею її сестер. Повернувшись до Києва, радянські «делегати» з'ясували, що наймолодша сестра письменниці відбуває покарання в північному таборі. Одразу ж Ользі Косач-Кривинюк запропонували написати заяву про перегляд справи І. Косач-Борисової, хоча Ольга, а також дочка засудженої Олеся писали їх уже неодноразово, але безрезультатно. У листопаді 1939 року Ізидору Косач-Борисову «після перегляду справи» звільнили. Повернувшись на початку 1940 року до Києва, вона поновилась на попередній посаді в науково-дослідному інституті.

Климента Васильовича Квітку, Лесиного чоловіка, у лютому 1933 року заарештували за участь у контрреволюційній діяльності. Його «контрреволюція» полягала в опрацюванні юридичної української термінології в роки Української державності. Після допитів К. Квітку звільнили, і він переїхав до Москви, де його ще у вересні 1932 року призначили керівником етнографічного відділу Московської державної консерваторії. Відтоді й до кінця життя він працював там професором. За свою працю був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани» й медалями.

Жертвами терору стали також двоюрідні брати Лесі Українки. Юрій Тесленко-Приходько був заарештований у 1937 році й помер на засланні в Котласі. Павла Шимановського розстріляли чорносотенці у Мглині в 1919 році.

Друга світова війна принесла родині нові страждання й випробування. За тиждень до початку війни Михайло Васильович Кривинюк поїхав до Москви до К. В. Квітки в справі отримання його частки архіву Лесі Українки. Звідти разом зі старшим сином Михайлом поїхав до Свердловська, де той працював старшим інженером Уральського проектного відділу Союзтранспортпроекту. Через тиждень розпочалася війна. Літній, хворий, самотній Михайло Васильович тяжко виживав в умовах воєнного лихоліття. Трагічна випадковість обірвала його життя – 1 вересня 1944 року він загинув під колесами паровоза, сигналу якого не почув. У 1945 році син Михайло повернувся до Свердловська, та місця захоронения батька знайти не вдалося.

Меншого сина Василя Михайловича Кривинюка, мобілізованого на фінську війну, на початку війни перекинули до Мозирської військової частини (Білорусія). У перший місяць боїв він потрапив до німецького полону, з якого йому вдалося втекти. 15 жовтня 1941 року він дістався до Києва. Яка доля спіткала б його як полоненого, відомо. Хвилюючись за сина, знаючи, що його чекає, Ольга, а разом з нею й Ізидора, восени 1943 року виїхали на Захід. Шлях Ольги проліг через Львів, Прагу до таборів біженців у Німеччині. Ізидорина путь із дочкою Олесею й маленькими онуками Михайлом та Олею простелилася значно складніше: через Львів, Криницю, Відень, табори для біженців у Німеччині аж до США.

Навесні 1944 року Ольга Косач-Кривинюк із сином були уже в Празі, де жила сестра Оксана Шимановська і де з'явилася можливість завершити працю над укладанням «Хронології життя і творчости Лесі Українки». Та завершальну крапку в літописі Лесиного життя Ольга Петрівна поставила у Німеччині 16 липня 1945 року. У Празі вона зустріла останній рік свого життя, надіславши привітання Ізидорі, яка була вже у Відні. З просуванням Червоної армії на Захід,Ользі Косач-Кривинюк довелося залишити й Прагу.

Вирушаючи з Праги в дальшу путь, О. Косач-Кривинюк взяла лише два примірники машинопису «Хронології життя і творчости Лесі Українки», свої спогади про сестру й батька, машинопис збірника недрукованих і маловідомих віршів Лесі Українки, фотознімки, листи своїх дітей і чоловіка. 19 квітня 1945 року разом із сином Василем Ольга Косач-Кривинюк виїхала з Праги до Вінтерберга. 29 травня вона ненадовго спинилась у селі Трасфельдері в таборі для біженців. Згодом, хвора, свідома близької смерті, переїхала до біженецького табору в Авгзбурзі. 11 листопада 1945 року на 69 році життя на руках у свого сина вона померла від цирозу печінки.

Лише через 35 років після смерті О. П. Косач-Кривинюк праця її життя побачила світ заходами Української Вільної Академії наук у США за активної співпраці з І. П. Косач-Борисовою.

Примітки

1

Максим Славінський, літературний псевдонім – Стависький (1868—1945) – громадсько-політичний діяч, поет і перекладач, журналіст і педагог, учасник літературного гуртка «Плеяда». Освіту здобув у Київському університеті Св. Володимира (юридичний факультет). З Лесею Українкою познайомився в 1886 році в Колодяжному й викликав у неї почуття великої симпатії і захоплення. Вона присвятила йому того часу вірш «Сон літньої ночі». Редактор і співредактор «Придніпровського краю», «Северного курьера», «Вестника Европы», «Украинского вестника». В роки української державності – голова дипломатичної місії УНР у Празі. (Прим. автора.).

2

Надсон Семен Якович (1862—1887) – російський поет, який останні роки свого короткого життя жив у Ялті, де й помер від сухот. (Прим, автора.)

3

Павлик Михайло Іванович (1853—1915) —український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, основоположник радикальної партії в Галичині й видатний її діяч. Учень М. Драгоманова й речник його ідей. Друг І. Франка. (Прим, автора.)