Леся Українка - Т. М. Панасенко
Климент Квітка
Леся й надалі перебувала в Тифлісі, відчувала покращення здоров'я (письменниця казала, що почувається настільки добре, наскільки може в такому стані), але тиснув важкий тягар на душі. Однак поруч із нею був вірний друг – Климент Васильович Квітка.
З Квіткою Леся познайомилася, коли він був ще студентом Київського університету та музично-драматичної школи.
Ізидора Косач-Борисова розповідала, що він походив із селян; коли помер батько, мати залишила на селі дочку, а сама подалася з чотирирічним Климентом до Бердичева на поденну роботу. Час від часу вона виконувала домашні роботи в домівці Карпових. Власник господи, Олександр Антонович Карпов, мав добру службу, жив у достатках. Одного разу, повернувшись зі служби, він побачив у кухні на підлозі хлопчика, який щось пильно майстрував і дуже гарно, чистим дитячим голосочком співав. Тихий, спокійний, гарненький та співучий Кльоня сподобався Карповим. Бездітні, вони захотіли усиновити маленького Квітку. Але мати не погодилась віддати «назавжди», а тільки «на виховання». Так і домовились.
Отож Квітка носив власне ім'я, знав, хто його справжня мати, а поза тим усе піклування, любов і ласку мав од Карпових, як рідних батьків. Допомагали Карпови і його матері, що часто відвідувала хлопця. Траплялося, що вона навіть зловживала своїм правом – погрожувала забрати сина, і тоді Карпови додатково відкуплялися. Коли Климент ще навчався, старий Карпов захворів і пішов на пенсію. Стало дуже скрутно. Сім'я перебралася до Києва. Феоктиста Семенівна Карпова «квартирувала на повному пансіоні» понад десяток гімназистів, Климент набрав приватних уроків. З того й жили.
Уже тоді Квітка захопився музикою й народними піснями. Працюючи – а служба давала засоби до життя, – він, талановитий музикознавець, збирав і видавав народні пісні в нотних записах. У тяжкі часи, що їх у Лесі не бракувало, він часто був поруч з нею, супроводжував у подорожах. Поволі їхня дружба міцніла.
Крім щедрої музикальної обдарованості, Климент Квітка подобався Лесі Українці своєю лагідністю, скромною поведінкою і здатністю відчувати та розуміти прекрасне. Фізичною силою похвалитись він не міг і майже завжди стояв осторонь веселої галасливої молоді, що теж викликало співчуття в Лесі. «А то правда твоя, що Квіточку слід би “взяти в руки”, – писала вона сестрі Ользі, – страх воно бідне тепер! Ще, як на злість, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі наговорили йому всяких дурниць…»
Хто знав Квітку пізніше, кажуть, що він справляв враження людини доброї, чутливої й разом з тим неговіркої. Тримався дуже просто. Зовні спокійний, наче весь пройнятий улюбленим музичним мистецтвом. Мало хто бачив, щоб він сміявся. Лесина подруга Аріадна Труні казала: «Квітка був гарний, здібний, добре грав на фортепіано. Можна сказати, що Леся виховала його, впливала на нього. Чи Леся любила його? Воно не випадало на те…» У листі до Ольги Кобилянської про свої стосунки з Квіткою Леся писала: <«…> тепер уже “Квіточка” зовсім не може без когось жити та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне». Як бачимо, на першому місці стоїть саме допомога, підтримка і почуття жалості, співчуття.
У родині Косачів по-різному дивились на дружбу Лесі й Климента. Власне, особливого інтересу ні батько, ні брати, ні сестри не виявляли. Лише мати, як і взагалі будь-яка мати, брала все близько до серця. Як і у випадку з С. Мержинським, вона не схвалювала Лесиної симпатії до К. Квітки. Мабуть, їй здавалось ненормальним те, що він значно молодший од Лесі (майже на 9 років), що й сам безпорадний у житті. Про те, щоб спертись на нього в скрутний час, не було й мови! Ольга Петрівна підозрювала К. Квітку в бажанні взяти собі багату дружину, дочку дійсного статського радника, породичатися з відомою й впливовою родиною. Піклуючись щоденно тяжкою долею доньки, підтримуючи, як тільки можна, її життя, мати оберігала її від різних незгод і тому дивилася стурбовано й з острахом на її майбутнє. У будь-якому чоловікові, що з'являвся поруч із Лесею, вона відшукувала (а інколи й вигадувала) корисливі мотиви, рішуче відкидаючи зацікавлення або й кохання. В одному з листів до сестри Леся так висловилася про материну позицію: <«…> умами пробилось якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні. Воно, власне, вже було замітне й в останні дні перед моїм виїздом, уже тоді у мами був неприємно холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, накривання себе газетою або книжкою тощо – “симптоми”, либонь, добре знайомі тобі. Се вже, я бачу, починається ревность материнська. Але все одно, може, тій ревності далі буде ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності. У всякім разі не мамині холодні міни можуть нас посварити. Тільки все-таки се прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи симпатія, чи любов не могла досі обійтись без сеї отруйної ревності, чи що воно таке з боку мами. І властиве ж Кльоня як єсть нічим не завинив проти мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував, та й потім, коли вже факти значно розбили ту ідеалізацію, то він завжди відносився з повагою і без прикрості».
Відповідаючи якось на материні дорікання з приводу Квітки, Леся сказала, що не бачить, яка в тому біда, що вона підтримує гарні стосунки з найближчим другом. Вона не може бачити свого нещастя в тому, в чім бачить мати, і не може звати «тяжкою долею» того, хто не боїться ділити з нею її горе і щиро стає в пригоді, забуваючи себе в лиху годину.
У деяких сьогоднішніх дослідників життя й творчості Лесі Українки також неоднозначне ставлення до її чоловіка. Інколи саме на адресу К. Квітки лунають звинувачення в матеріальній скруті, що супроводжувала подружжя в останні роки життя Лесі Українки.
Першу половину 1904
