Леся Українка - Т. М. Панасенко

Мати телеграфувала Ользі, повідомляючи, що Лесі дуже погано, мати боялася визнати це, але стан дочки був безнадійний. Покинувши всі справи, Ольга терміново виїхала на Кавказ до Лесі. А мати знову телеграфувала їй: надію на Лесине одужання остаточно втрачено. Через день полетіла нова телеграма про те, що Лесю годують штучно, бо вона нічого не може їсти через нудоту. Але мати просила дочку не приїжджати. Через день Климент Квітка просив Ольгу терміново приїхати. А ще через день, 19 липня, серце Лесі Українки зупинилося…

Остання путь

На другий день після смерті письменниці сурамський православний священик-грузин відправив першу панахиду. У Києві перед кладовищем священик очолив жалобний похід і супроводив до могили, де відбув похоронну відправу. Попереду катафалка несли хрест. Перед кладовищем труну зняли з катафалка й понесли на руках, несли самі жінки – вшістьох: першими Наталія Дорошенко, українська артистка, дружина історика Д. Дорошенка, з акторкою Пахаревською.

Ніяких розпоряджень на випадок смерті Леся Українка ніколи не робила.

Похорон Лесі Українки виглядав скромно, бо й людей на ньому було зовсім мало. Пояснюється це дуже просто. На той час у Києві, великому культурному центрі, студентська молодь становила значну частину населення (у місті було тоді аж вісім вищих шкіл). Але влітку зі студентів майже ніхто не залишався в Києві: заможні їхали відпочивати, а бідніші прямували в провінцію, щоб підпрацювати за літо. Отож похорон Лесі Українки припадав на вакаційний час: саме тому студентської молоді не було. Рясніли вінки, що їх поприсилали з багатьох місць шанувальники літературного таланту письменниці, установи й відсутні друзі з Києва. Труну з тілом Лесі Українки було закрито ще в Сурамі, і потім її вже не відкривали.

Поліції назбиралося багато: Леся Українка останні роки життя перебувала під її «негласним» наглядом, і «охранка» наглядала за нею до самої могили, виконуючи наказ вельможного начальства. Лесю Українку поховали в Києві на Байковому кладовищі між могилами батька і брата Михайла.

Пізніше, 1930 року, там само, але з другого боку, поруч батька, поховали й матір Лесі Українки.

У відповіді на лист співчуття Ольги Кобилянської Олена Пчілка написала: <«…> між Вами була справді якась духовна спорідненість. Здалось мені, що з перших днів особистої знайомости Ви обидві зійшлися близько на довше. Однак. Нема Лесі…»

Радянські історії Лесиних рідних

Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка) завчасно згоріла напередодні складного історичного перелому, подібно Кассандрі передбачивши ці неминучі зміни та їх безсумнівну складність. Не могла лише пророкувати шляхів, якими підуть її найближчі, найрідніші по крові й духу люди, та долю своєї творчої спадщини.

Перша світова війна болісними переживаннями увірвалася в родинне життя Лесиної наймолодшої сестри Ізидори. 23 липня 1914 року вона народила в Києві дочку Ольгу. Через тиждень її чоловіка Юрія Григоровича Борисова мобілізували до війська як прапорщика запасу й відправили у діючу армію на фронт. Молода матір із немовлям на руках залишилась одна. Через чотири роки Ю. Борисов, звільнившись із німецького полону, повернувся до Києва, а згодом переїхав із дружиною й дочкою до Кам'янця-Подільського, де став повітовим агрономом. У 1918—1920 роках він активно підтримував українську владу.

Після революції брата, Миколу Косача, який разом із дружиною й сином жив у родинному маєтку в Колодяжному, від могил родичів відділив державний кордон, оскільки Волинь саме перейшла до Польщі. Лесина сестра Оксана ще в 1909 році виїхала до Швейцарії (Лозанна), де після звільнення з ув'язнення в Росії перебував її чоловік Антон Шимановський, член партії есерів. Останній раз Оксана Петрівна з дочкою Оксаною відвідала рідних у 1913 році. Після революції Антон Шимановський повернувся до Росії, а Оксана з донькою переїхала до Праги, де й прожила усе своє життя.

Протягом двох років (1918—1920) Ольга Петрівна Косач, мати Лесі Українки, перебуваючи у Гадячому, не мала ніякого зв'язку з дочками Ізидорою та Ольгою, не знала про них нічого, а вони – про неї. У 1920 році Олену Пчілку заарештували. Це сталося через виступ Ольги Петрівни на селянській конференції, що проходила навесні в народному домі Гадячого. Учасники відверто виступали проти загарбницької політики більшовиків. На цьому селянському з'їзді з палкою промовою і виступила Олена Пчілка, яка звикла завжди відверто висловлювати свою думку, не стримуючись і не звертаючи уваги на обставини. Невдовзі ув'язнену відпустили, але вона, боячись повторного арешту, щоночі ховалась у кущах свого садка і лише після приїзду дочки Ізидори наважилась ночувати в будинку. Хвору сімдесятирічну матір Ізидора Косач-Борисова з неймовірними труднощами і пригодами привезла до Могилева-Подільського, куди згодом з'їхалась уся родина, яка лишилась на території більшовицької тоді України, – дочка Ольга з чоловіком Михайлом Кривинюком і синами Михайлом і Василем, невістка Олександра Косач (дружина Михайла) з дочкою Євгенією. Тут родині довелось пережити шістнадцять змін влади й дочекатися тієї, яка буде переслідувати їх лише за те, що вони любили і шанували свою культуру, свій край, свій народ.

У 1920 році О. П. Косач поспішно виїхала з Гадячого, а через рік, повернувшися туди з дочкою Ізидорою, не змогла забрати навіть найдорожчих родинних реліквій: усі будівлі її садиби й речі в них були націоналізовані. В одному з будинків нова влада нашвидкуруч відкрила музей Михайла Драгоманова. Упродовж двох років (1924—1926) Ольга Петрівна писала листи у відповідні інстанції з проханням повернути дорогі реліквії, які не мали жодного стосунку до М. Драгоманова, – родинний альбом із фотознімками, подарований на її ювілей 1901 року, олійний портрет батька, портрет померлого сина Михайла, листування з чоловіком, дітьми, родичами і знайомими, дві старовинні англійські гравюри, що дістались у спадок від матері, чорнильницю з уральського каміння – пам'ятку про сина, малюнки дітей, меблі та інше. Навіть капелюшки її дочок стали «експонатами» музею М. Драгоманова. Не повернули жодної речі, а її маєток Зелений Гай знищили.

17 серпня 1929 року до немічної, хворої письменниці прийшли агенти ДПУ з ордером на «право обшуку й арешту». Однак вісімдесятилітня арештантка не могла без сторонньої допомоги піднятися з постелі. Доля дала їй шанс померти на своєму ліжку, а не на тюремних нарах. Майже через рік, 6 жовтня 1930 року, вона відійшла у вічність. Скромно, без промов, провели в останню путь берегиню роду Косачів-Драгоманових. Лише Михайло Грушевський не зміг мовчки кинути грудку землі на її могилу і промовив традиційне: «Вічна