Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
309
[7] „Розбудова Нації”, чч. 8-9, серпень-вересень 1929, стор. 253-257.
310
[8] „Розбудова Нації”, ч. 12, грудень 1929, стор. 395-396.
311
[9] Йдеться про ОУН(б) – (Бандери). ОУН(м) – (Мельника) надалі затримала старий „стилізований” герб. Автор книги Петро Мірчук – член ОУН(б). Згаданий тут ІІ Великий Збір ОУН (1941) відбувся за рік після розколу ОУН (1940), і був збором ОУН(б), чи б пак ОУН(р) – (Революційної), як вона тоді себе називала. Натомість для ОУН(м) „Другим Великим Збором” є Збір, який відбувся в серпні 1939 року (тобто до розколу) в Римі, де до речі, взяли участь й майбутні члени Проводу ОУН(б), зокрема Ярослав Стецько. Проте, ОУН(б) не визнає цього „Римського ІІ. ВЗУН”. Про те пише також у VIII частині цієї книжки: „Римський II. ВЗУН ... був уневажнений постановою Революційного Проводу ОУН, а опісля окремою постановою II Великого Збору ОУН у квітні 1941 року”. „Революційний Провід ОУН” – це Провід ОУН(б). (Примітка web-упорядника)
312
[10] Наприклад, у 1948 році один із еміґраційних лідерів „українського” соціялізму у часописі „На чужині” писав, що для нього не є чужиною Німеччина чи Франція, якщо в тих країнах при владі є соціялісти, а чужиною була б Україна, якщо б в українській державі при владі були не-соціялісти.
313
[11] „Матимуть себе” вжито тут у розумінні: „вважатимуть себе”.
314
[12] „Розбудова Нації”, чч. 1-2, за січень-лютий 1932, стор. 1-2.
315
[13] США залишалися в ті часи прихильниками суворого ізоляціонізму, тобто, політичного незацікавлення Америки політичними проблемами Европи й тому про США не згадується.
316
[14] Один із них, котрий діяв на Далекому Сході під прибраним прізвищем „Борис Семенович Марків”, дав цікавий спогад про це в „Гомоні України” за 31 травня і 7 червня 1958 р. В вересні 1931 р. Японія прогнала з Манджурії китайські війська і проголосила цю провінцію 18 лютого 1932 р. окремою державою Манджуко (Ман-джу-ді-ґо). Там находилися колонії українських поселенців, які оживилися з прибуттям української еміґрації з Далекого Сходу. Еміґранти заснували дві українські еміґрації: Українську Національну Колонію (УНК) і Спілку Української Молоді (СУМ) та видавали „Манджурський Вісник”. Полковник Є. Коновалець, нав'язавши з японськими військовиками співпрацю в боротьбі проти СССР, висилав через Токіо в Манджурію спершу поодинцем, потім малими групами бойовиків УВО і ОУН, що належали до вишкільної групи М. Колодзінського, з завданням наладнати зв'язки з українським населенням на Зеленому Клині в Приморській і Амурській Областях СССР, з українськими вояками, що служили в Червоній Армії на Далекому Сході, з політичними в'язнями совєтських концтаборів. Далекосхідня станиця ОУН повела працю в двох напрямках. Одна група старалася здобути впливи для ОУН серед Харбінської еміґрації. Вона заснувала „Українську Далекосхідню Січ” (УДС), головою якої став Борис Семенович Марків, а секретарем Роман Корда-Федорів. Цей же Корда-Федорів зорганізував видавання „Далекого Сходу”, що виходив з літа 1938 р. тричі в місяць до його закриття восени 1939 р. Тоді теж припинено дальшу діяльність УДСічі. Друга група при допомозі японської Військової Місії відбула систематичний совєтознавчий вишкіл у 1938/1939 роках і підготовляла українські пропаґандивні матеріяли на випадок війни з СССР. Але коли Японія почала відтягатися від війни з Росією і японські намагання пов'язати групу ОУН у спільну протикомуністичну акцію з російськими еміґрантами були безуспішні, ця праця на деякий час припинилася. Заходами Маркова і Хмельовського її відновлено в 1940 р. і деяким членам ОУН дозволено в травні 1942 р. перебрати під політичний вишкіл українських втікачів з Примор'я, Амурщини і Забайкалля, що перебували в замкненому таборі разом з росіянами. Щоб здійснити ідею незалежної Зеленої України приготовлено плян складу першого уряду Зеленої України й переконувано японців, щоб на зайнятій території не довіряти москалям і організувати українську адміністрацію навіть там, де українці творять меншість. Приготовлено пропаґандивні листівки для поширювання в запіллі фронту і переведено курси радієвих спікерів. Світова війна на Заході кінчилася в травні 1945 р. Коротко перед її закінченням наступ совєтських військ на Манджурію перервав працю Далекосхідньої станиці ОУН.
317
[15] Інж. Є. Ляховича полк. Коновалець вислав був до США тимчасово, з дорученням ліквідувати небезпечний внутрішній конфлікт в ОДВУ, викликаний інтриґами сторонніх осіб. У листі до Є. Ляховича полк. Коновалець висловив припущення, що автором тих інтриґ, спрямованих на розвалення ОДВУ як націоналістичної організації, був В. Кедровський, колишній „інспектор” Армії УНР, який не любив Коновальця й українських націоналістів ще з часів Визвольних змагань. У 1919 році, на домагання соціялістичних лідерів під проводом В. Винниченка, в Армію УНР було введено установу політруків, назвавши її „інспекторатом Армії”. Завдання цих політруків було пильнувати, щоб в українській армії не було... ворогів соціялізму. Керівником інституції цих політруків був призначений Кедровський. Але полк. Коновалець виступив проти таких методів і заборонив Кедровському вести „роботу” серед корпусу Січових Стрільців. З того часу й датувалася ненависть Кедровського до полк. Коновальця та до націоналістів, а звідси пішло і його намагання знищити ОДВУ на терені США, де він переїхав після невдачі Визвольних змагань.
318
[16] Представник ОУН на Великобрітанію у своєму листі до полк. Є. Коновальця з 26 вересня 1934 року скаржився на неактивність Дм. Андрієвського, як референта зовнішньої політики, пишучи: „Пан Полковник ведуть заграничну політику в той час, коли політичний референт пише наукові розвідки...” Розуміється, що статті на політичні теми, що їх писав Дм. Андрієвський до „Розбудови Нації” та інших журналів, були наскрізь позитивним явищем, одначе лихо полягало в тому, що це був єдиний вияв діяльности референта зовнішньої політики ПУН. У листі до В. з датою 19 березня 1934 року Дм. Андрієвський писав: „Питаєте також, „які Ваші проєкти й що зараз робите”. Саме, що не маю ніяких проєктів, бо не бачу перспектив”. А в листі до Є. Ляховича з датою 7 червня 1936 року Дм. Андрієвський писав: „На жаль, навряд чи могтиму задоволити Вас своєю відповіддю, бо сам мало що знаю”. Отож, такий стан, коли референт ПУН замість вимаганих від нього напрямних, інструкцій і вияснень, пише підлеглим йому референтам зовнішньої політики на окремих теренах – „сам не знаю”, „ніяких проєктів
