Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

294

[2] Див. розділ „Арешти й засуди – січень 1935 – вересень 1939”.

295

[3] Арештована большевиками 1940 р. і заслана з сестрами.

296

[4] Пізніший командир УПА, знаний під псевдом Шелест.

297

[5] Повішений тітовськими партизанами в Заґребі в 1945 році.

298

[6] „Неділя” від 15.11.1936 р. не подає дати процесу.

299

[7] „Діло” за 1 травня 1937.

300

[8] „Неділя” за 21.XI.1937 р. не подає дат процесу Фуйтули ні Балка.

301

[9] „Америка”, ч. 25, 4 березня 1937.

Онуфрій Максимів після відсидження судового присуду за саботажну акцію був приділений в 1938 році до праці в робітничому секторі ОУН. Про неї згадує він у своїй розповіді, опублікованій З. Книшем (З. Книш: „Голос з підпілля” (Розповідь Кривоноса), вид. „Срібна Сурма”, Торонто) таке:

„Було у Львові старе, всіми забуте робітниче товариство „Сила”. Десь колись заложили його якісь ініціятори, мало воно затверджений владою статут і свою домівку, але з роками зовсім завмерло і в половині тридцятих років уже ніхто про нього не знав. Аж відгребали його націоналісти. Робітничого українського елементу у Львові більшало тоді з кожним місяцем і переважно були це молоді люди, свідомі національне, що не піддавалися комуністичній пропаґанді... Виринула тоді на обрії трійка молодих, енерґійних робітників-націоналістів. Були це політичне вироблені й ідейні молоді хлопці: Юліян Петречко, Музика й Іванчук... Завдяки зусиллям цієї трійці праця в товаристві дуже пожвавилася. Товариство придбало нову велику домівку, видавало власний орган п. н. „Гомін Басейну”, що з цензурних причин друкувався у Львові, але виходив у Бориславі, відповідальним за нього був один з двох братів Гладиловичів, правників у Дрогобичі. В скорому часі товариство дістало стільки членів, що первісна трійця організаторів не в силі була б опанувати їх ідейно й організаційно. Стояла вона в зв'язку з ОУН і звідти мусіла дістати поміч. Ідейну опіку над товариством виконував, мабуть, Василь Качмар, колишній редактор „Українського Голосу” в Перемишлі, засуджений пізніше на п'ять років тюрми, а в тому часі працював він у редакції „Нашого Прапора” в видавництві Івана Тиктора у Львові. Він частенько заходив до „Сили” з рефератами на освітні, політичні й суспільно-організаційні теми і з ним я, на доручення ОУН, увійшов у зв'язок. Мені було зручно це діло робити з двох причин: поперше якийсь час Петречко працював у фабриці мила, я мав добру нагоду без нічийого підозріння кожного дня з ним стрічатися й обговорювати всякі організаційні справи...

... На коротко перед війною була це одна з найбільших числом своїх членів українська організація. Не диво, що знайшлися й конкуренти за впливи серед неї. Комуністам туди шлях був замкнений, може й пробували вони добиратися до окремих її членів, але не важилися на ніякі виступи внутрі організації. Зате нагострила собі на „Силу” зуби партія „Фронт Національної Єдности”. Заложив її здібний і енерґійний та знаний на галицькому ґрунті політик, Дмитро Паліїв, колишній член УВО, а потім УНДО і посол до варшавського сойму з рамени тієї партії...

ФНЄ, або як цю партію називали по-львівськи „файно є”, пробувала запустити коріння серед робітництва через „Силу”, та це їй не вдалося. З того приводу на сторінках своєї преси зачала вона полеміку з націоналістами, що скінчилося доволі неприємно для обидвох сторін. Гарячекровні робітники під проводом Петречка прийшли одного дня до редакції, здемолювали редакційні кімнати і побили декого з персоналу, кого там застали. Цей неприємний інцидент вийшов зовсім спонтанно, не був він організований ОУН, як це ФНЄ пізніше говорила. Попросту обурені протинаціоналістичними виступами „Українських Вістей” робітники дали тому вияв так, як їх до того спонукала молода кров і гарячі голови юнаків”.

302

[10] „Новий Час”, 12.6.1937.

303

[1] Цей розділ є доповнений Редакцією книжки

304

[2] Про свою особисту працю А. Федина згадує докладніше тому, що написаний ним матеріял є відповіддю на пасквіль Василя Нича з 1954 р. (Ред.)

305

[3] На зборах „Основи” я майже ніколи не забирав голосу, зате всі віжки данціґського студентського життя і позастудентської ппаці сходилися в моїх руках. Тільки завдяки такій невідхильній методі я завдячую всі успіхи тої праці.

306

[4] Про це в звідомленні ПУН ч. 2 („Розбудова Нації” за березень-квітень 1929) було надруковано: „1. Голова Проводу полк. Євген Коновалець від'їхав до Америки й Канади. На час його відсутности член Проводу, інж. Микола Сціборський виконує обов'язки Голови”.

307

[5] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1931, стор. 202.

308

[6] У своїй праці „Від УВО до ОУН” (стор. 244) В. Мартинець пише про це: „А процедура була доволі особливою. Правда, акт обвинувачення закидував державну зраду (пар. 58) за пропаґанду ідеї Самостійної, Соборної Української Держави і за підбурювання українського населення до війни проти Польщі. Але... предсідник трибуналу – на моє здивування (бо не знав я тоді позакулісової гри!) – ставив мені такі запити і взагалі так провадив розправу, неначе б був... моїм оборонцем. Він у своєму резюме навіть настрашив лаву присяглих — переважно купців, з них декілька жидів, – вказуючи, що коли вони потвердять запит про пар. 58, то я дістану 20 років за свою не свою статтю, отже замовчав, що коли брати до уваги злагіднюючі обставини – а такі я мав – то міг дістати тільки 2 роки. Ще більше здивував мене прокурор – він грав в одну руку з предсідником: його запити мене відтяжували. А вкінці він поставив присяглим додатковий запит із пар. 65 (під'юджування до ненависти й викликування погорди до держави) і тим фактичним відкликанням первісного, а висуненням іншого обвинувачення геть чисто збив „з пантелику” лаву присяглих, що оце вперше в житті виступали в незвичній і незручній ролі суддів”. [Натяк про „закулісову гру” стосується підплачення предсідника суду сумою 600 злотих. – Ред.] Одначе, дехто з українських націоналістів на чужині піддав під сумнів правдивість вияснень Мартинця. Несподівано швидке закінчення слідства проти нього, неймовірно лагідну поведінку з ним польської поліції, повне звільнення від вини і кари за такого серйозного обвинувачення й негайну видачу поліцією пашпорту на виїзд за кордон, ніби зумисне з таким поспіхом, щоб Мартинець устиг прибути на заплянований Конґрес Українських