Люди в гніздах - Олег Коцарев

Віктор поклав листівку до кишені, розвернувся й пішов, а з розбитого вікна крамниці кулею вистрибнули вже роздягнені кіт і кішка, перелякані, що їхнє миттєве фото дісталося невідомій і непередбачуваній людині в однострої та зі зброєю.

Після перемоги поступово закінчилася війна.

Єфрейтор Коцарев стояв у строю посеред свого відділення, де завжди почувався не до кінця затишно через своє прізвище. Воно робило його відвідувачем зоосаду на тлі прізвищ інших бійців:

— Ворона!

— Лисиця!

— Кот!

— Заєць!

— Вовк!

— Бик!

— Крук!

— Коцарев!

Трохи розбавляв контраст лише його ніс — пташиний дзьобик, схожий іще на готичний дашок.

Цього дня їм оголосили про ще остаточнішу перемогу. Та видали останній бойовий наказ. Р-р-р-р-р-р-розвернути всю артилерію в бік австрійських Альп! І шандар-р-р-р-р-рахнути в них прощальний червоноармійський залп, щоб пам’ятали! Останні кілька слів командир вимовив не рикаючи, а якось сентиментально: попереду ж бо дорога додому.

Як летиш над австрійськими Альпами, вони здіймаються так близько до літака! Річки ніжно розтікаються, сніг навіть не думає прокидатися. Цікаво, скільком гірськолижним курортам змінив маршрути останній залп артилерії? Страшно глянути, що, як і серед чого знову проростало в розтрощених схилах. Звідки наново піднімалися розкидані шматки тіста. Але Альпи… Але Альпи потроху зникають, і замість них от-от з’явиться Італія…

— Бувало, бувало на війні таке, або ти, або тебе, — казав Віктор. Хоч я його про це не питав. Хоч про це не питав.

 СРСР, РРФСР, Курська обл.

Миколу Галиченка, майбутнього Вікторового тестя, чоловіка Приньки, тільки невичерпно добра баба Ліда послідовно називала дядьком Миколою. Всі інші — Романич.

[1941 р.]

Романич відганяв углиб тилу худобу. Його коров’яче військо (передвісник мого майбутнього війська курячого) сунуло тривожним потоком через короткотрав’яні поля й убогі річки та було взяте у взірцевий котел танковими частинами Ґудеріана. Стрімкий ривок, швидкість, як у дні Мажино, і ось уже мотоциклісти зупиняють голову стада. Фотографуються з коровами, мазанками, які тут опинилися дуже доречно, але без селянок у хустках, яких тут не виявилося дуже даремно.

— Чи ви є комуніст? — питає перекладач-мельниківець скрученого Романича. Той не розуміє запитання, але здогадується.

— Ні.

— Ні. А за кого ви?

— Я?… Я за народ, — каже він, чомусь із питальною інтонацією.

Німці сміються, отримавши переклад, і забирають його в полон.

Та де! Не так було!

Техніку вибили під час першої ж сутички. Мобілізовані відступали. Й були оточені в районі корівника. Всі здалися в полон. Розстріляли тільки комуністів.

У печі повільно рум’янилися паски. У хаті було приглушено-урочисто і дивно, як у вже пофарбованій крашанці чи навіть у видутій і помальованій писанці. Принька крутилася з водою, свічками, іконами, постійно тримала в лівій руці якийсь чи то фрукт, чи то овоч.

Паски були не звичними тепер високими циліндрами, а низенькими пузатими хлібинами — як на «Великодній заутрені в Малоросії» в Миколи Пимоненка. Як і там, у хаті було темно, гойдалися свічки, і Принька теж скоро понесе свій золотий хлібобулочний виріб до церкви. Церква розсипатиметься салютом у передсвітанку, але навряд чи коло неї серед ошалілих святкових людей хоч хтось матиме печене порося з перчиком у зубах, відповідно до сюжету художника-передвижника. Не той час, надворі війна.

Принька завмерла, шепотіла, їй виділося, певно виділося, що чоловік живий. Невеселий, але є. І вона ніби трималася за довгий цупкий канат. Свічка ледь чутно щось сказала. Принька дослухалася, згідливо, навіть слухняно покивала головою — і вже знала, що потрібно сказати іншим жінкам у церкві на заутрені.

Люди збиралися до церкви, повітряна куля святкового ранку готувалася до польоту. Свічки вже здавалися не дуже переконливими, ніби вчорашнє тремтливе освідчення, церква височіла сріблясто-цегляним снарядом, під сільськими стріхами, як під купками лайна, ворушилися німецькі жуки-солдатики. У натовпі Принька зітхала з приязною усмішкою і розповідала сусідці:

— Тільки так, Ївго, тільки так. Треба, щоб зібралися три вдови та пішли на фронт, вийшли проти наших, красних, стали в окопах да сказали «Христос Воскрес!». Тричі. І як хтось із наших теж встане та скаже «Воістину Воскрес!», то війна в два роки закінчиться, а як ні — то буде і буде, і буде, не знаю, хоч до Страшного Суду.

— Хочеться тобі вірити, хоча я й не сильно вірю. А особливо, чи найдуться три вдови такі? Та чи дадуть нашим офіцери це сказать?

— Отож.

— Не буде ні кінця, ні краю.

І сусідка відвернулася та стомлено перехрестилася.

Проте, вже йдучи додому, Принька чула, як люди перемовляються між собою про трьох вдов. Хтось навіть казав, що їх не три, а чотири, була також суперечка, чи йти їм на Курськ, чи на Суми, де фронт підхожіший для таких речей. Нарешті, окремі односельці щиро переконували, що всі ці дискусії марні, бо вдови вже знайшлись і рушили в свою дорогу — позавчора, на Страсну п’ятницю. Коли ж іще?

Від весняної прохолоди все трохи куталось і надувалось, але повітря і світ святково бриніли, а ноги пружинили, мов юні кози. Весело вибухали маленькі бомбочки яєць-крашанок. Обійми народжувалися м’яко і ненав’язливо. Десь кружляла музика. На якусь мить зникли всі-всі сумніви, на мить усе собою прикрила розслаблена, полегшена усмішка, на хвильку стало нічого не потрібно.

[1946 р.]

З полону Микола Галиченко «повернувся» до фільтраційного табору, і лише звідти, далеко не одразу, — додому. Мав усі підстави дякувати долі й щиро це робив. Гладив поглядом кожне дерево (а скоро в нього виросте справжнє яблуко-«дуля», схоже на диню! дуля і доля), кожен кілометр дороги,