Люди в гніздах - Олег Коцарев
Зі щоденника Валі:
Розповідають, начебто якийсь старець у Житомирі сказав, що коли знайдуться три вдови, підуть на фронт, стануть навпроти окопів червоних, тричі скажуть «Христос воскрес!» і почують відповідь, то війна скоро закінчиться, якщо ж ні — триватиме ще невідомо скільки років. І вдови знайшлися, прийшли в Суми, стали між окопами, казали «Христос воскрес». Двічі ніхто їм не відповідав, а на третій раз один молоденький червоний командир розплакався, встав і сказав «Воістину воскрес!». Тепер, кажуть, ці жінки вже у Харкові, в церкві на Холодній горі. День сьогодні був теплий і ясний, усе було майже добре, якби не так хотілося їсти.
10
[1943 р.]
Мелодійне слово Міжвладдя. Як прохолодна річка, що починається пружною і стрімкою течією, потім на літерах «вл» сплескує вирами, мостами чи гребельками й нарешті виливається на широку гладь.
Коли одне військо вже майже пішло, а друге ще не зовсім прийшло. Коли розгортається старе добре мародерство як прототип громадянського суспільства.
У нових боях за Харків настала відносна тиша. На вулицях посеред снігу лежали побиті меблі німецьких танків. Мирне населення вибиралося на полювання. Одна групка складалася з Валі, Жені та Валиної приятельки, місцевої чешки Даші. Групка рухалася вулицею Пушкінською (яка колись, за іронією долі, звалася Німецькою) на північ крізь снігову кашу. Пострілів було зовсім небагато, і кожен лунав повільно, мов гудок корабля. Проминули той великий будинок, де жив перед арештом Олексій Іванович — Валя зло стиснула зуби. Хтось трощив продуктовий, але в ньому, звісно, не було продуктів.
Шлях трійці вів далі на північ, де, за певними даними, мав розташовуватися загашник із консервами. Якщо його, звісно, ще не розгребли інші спритники, подумала Валя та скептично подивилася на свою бригаду — в них не було ні вогнепальної, ні холодної зброї, ні хоч би якихось палок.
— Дашо-Дашо, чому ж ти не поїхала в свою Чехословаччину, була б у Празі такою панночкою, а стала натомість у Харкові мародеркою, — коректно пожартувала Валя. Їй хотілося трохи підняти настрій. Але Даша сприйняла розмову всерйоз і, замість усміхнутися чи віджартуватися, почала відповідати.
— Куди я поїду? У мене в Празі нікого нема. А головне — там німці, а тут їх уже не буде.
— Але й їсти теж не буде чого. І тобі, мабуть, німців нема чого особливо боятися?
— Не хвилюйся, вони будь-кого можуть повісити. Не цінували ми того, що було до них.
— І то правда.
— І я, Валько, чесно, не розумію, ну чому ваші зробили ставку на тих німців?
— Хто такі «ваші»?
— Українці. Ти ж українка?
— Я українка, але не маю ніякого стосунку до тих, хто робив якісь ставки.
— Ой, ти все розумієш, про що я кажу. Мені що? А вам тепер паршиво буде. У мене от сусіди вже пару місяців як припинили українською говорити та ще, кажуть, якийсь професор у магазині капелюха не зміг купити, через мову засміяли. Даремно-даремно те все затіяли. На кожному кроці тепер згадуватимуть.
— Хотілось «хоч гірше, та інше», мабуть. Але вдалася тільки перша частина прислів’я.
— А варто було подумати, чи треба з ними лигатися.
— Слухай, не одні українці лигались, і чехословаки ваші теж, між іншим, тихо сидять, а як треба, то й патрони німцям подають! Не кажучи вже про всіх цих італійців з румунами. Але питати треба лише з нас?
— Завжди з когось питають.
— Особисто я, Дашо, не боюся — хай питають, так і знай. А хто які ставки робив, той хай і розбирається. Взагалі, не розумію, чого ти до мене причепилася з цими такими «доречними» запитаннями?
Валя роздратовано плюнула.
— Дівчата, зараз ваша дискусія розв’яжеться в природний спосіб, — подав голос Женя, який подібних розмов взагалі дуже не любив. — Ми прийшли.
— За приємною розмовою час і відстань минають непомітно, — похмуро підсумувала Валя.
Її чоловік показав на вузеньку квадратну арку, типову для забудови початку попереднього десятиліття. Воно, десятиліття, таке недалеке в часі, тепер здавалося якоюсь фантастикою — хіба ж уявиш, що цією пошарпаною кулями діркою вдень ходили багато жвавих людей, а вночі неквапом каталися чорні автомобілі з людьми в характерній формі? Тепер за квадратною аркою на голодних людей чекала оаза консервів, яких, коли постаратись і побільше винести, мало б вистачити на тиждень, а то й більше!
Увійшовши до кубістичного лона двору, Женя, Валя і Даша побачили, що вони тут не перші. Але й не останні. Саме золота середина. Люди-Яким-Вистачить.
По кілька бляшанок можна розіпхати по кишенях. Щось у торбочки. Основну масу на санчата. Мабуть, пора вже рушати.
Але тут у протилежному кінці двору почався рух. Наче в опанованій тарганами нічній кухні раптом увімкнули світло. Люди побігли.
— Німці! Німці!
— Де вони взялися?
— Контрнаступ? Чи загін, що прикриває відступ?
Так чи так, у наступному дворі з’явилися фігурки солдатів. Фігурки стали стріляти, вмить остаточно перетворивши все на калейдоскоп. Валя стрибала, як коза, з оберемком консервів. Даша впала у сніг, перекрутилася в ньому та виповзла в арку. Де Женя? Ось він. Люди вискакували на вулицю, гублячи трофеї, вслід їм лунала автоматна авангардна музика. Але