Люди в гніздах - Олег Коцарев

— Під трибунал би тебе, браток. Але, по-перше, — комісар ерегував дерев’яну іграшку великого пальця, — я добрий сьогодні, добрий аж не за званням, а, по-друге, Батьківщині потрібні солдати, треба, щоб хтось за неї героїчно клав голову. Тому, не че-ка-ю-чи наступного транспорту, своїм ходом, за які хочеш гроші — бігом до Харкова в розташування, зараз напишу, куди. А отам уже, якщо знов заваландаєшся, з тебе точно шкуру знімуть.

Потяг вивалився з правого берега Дніпропетровська на Мерефо-Херсонський міст. Найбільший арочний міст Європи, незамулене металеве джерело орденів і Сталінських премій для інженерів, він довго і невтомно стрибав блохою через Дніпро. Подивіться, отак — піу-піу! Віктор їхав у тамбурі, добути місце просто пощастило, крізь зашкрябане віконце било невтомне літнє сонце, високим, як церковна баня, небом сновигали серафими, мов на моторошних темних маминих іконах, і баламутили бравого солдата-початківця.

Дорога минулася, на загальний подив, дуже швидко. Ранок розгортав липкі повіки вже на харківському вокзалі, повному солдатів і біженців з клунками, що рухалися зустрічними траєкторіями. У військкоматі, зарослому затишними, як у куркульському дворі, абрикосами, Віктора сильно не сварили, але якийсь запис собі зробили.

— Завтра о сьомій тридцять з’явитися в розташування за цією адресою. Неявка — дезертирство. Питань нема?

— Нема.

— Нема, кажеш? Добре, там навчать правильно відповідати.

До сьомої тридцять він встиг кілька разів заблукати, наїстися яблук в одноповерхових кварталах, іще кілька разів заснути, сидячи на лавках. День повз зна-а-а-ачно довше, ніж дніпропетровський потяг, але зрештою таки доплентався до краю.

З усіх можливих локацій для ночівлі дід Віктор безпомильно обрав найкращу, а саме — трофейний австрійський танк, що стояв перед Покровським монастирем на згадку про попередню війну. Літня ніч у літньому танку не була аж такою зручною, зате була не холодною і не спекотною.

Снилося недавнє дитинство, монастир мазепинського бароко за Сеймом і за болотом Мовче. Як вони з друзями гризли на горі яблука з монашого саду і дивились у переповнений простір. Тоді монахи впіймали їх швидко і несподівано, вві сні ж ганялися за ними довго і радісно, а вони, звичайно, ніяк не могли побігти на повну швидкість, в'язли в траві, у поворотах, монастир був уже закинутий, але монахи все гнались і гнались, потім таки зловили та посадили в новенький радянський танк. Усередині танк був розписаний церковними сюжетами. Вони не зникли й коли Віктор прокинувся. «Да шо ж таке», — подумав він і швидко виліз із танку. Була шоста ранку. Скоро на війну.

 СРСР, УРСР, Сумська область, селище Ворожба

Потяг м’яко зупинився на станції.

— Ворожба!

Географічний каламбур полягав у тому, що неподалік селища Ворожба на Сумщині розташувалося селище Волфине. Чи то волхви ходили поворожити трохи подалі від своїх домів, чи, навпаки, звичайній людині ворожіння у спеціальному місці треба було закріпити походом до сусідніх волхвів. Як це буває, коли візит до невропатолога неодмінно треба супроводити походом до хірурга, терапевта, у кабінет флюорографії та ще здати на аналіз сечу — вона, на щастя, в сусідньому приміщенні, вишикувалася в шафі у коридорі баночками, схожими на вуличні ліхтарі, що їх забули вимкнути вранці, й вони далі собі сумлінно світять.

— Поїзд буде тільки завтра, а поки що тут будемо кружляти на вокзалі, — повідомив один із солдатів, заїдаючи свою новину смаженим пиріжком із вишнями.

Бійці, нудьгуючи, розташувалися на перонах і в залах очікування вузлової станції. В’язалися розмови з місцевими, торгівля, натуральний обмін і короткотривалі шлюбні союзи. Нудьга останніх днів умовно мирного життя поїдалась методично, охайно і з неприхованим задоволенням.

Віктор чистив своє взуття біля статуї гусака в глибині перону, а потім задумано сказав колезі Шпаку:

— А що, якби мені сходити додому?

— До якого дому? — Шпак вирішив, що його товариш здурів від страху передчуття боїв, і дивився на нього з інтересом, але без глибокого співчуття.

— Дванадцять кеме о-о-отуди, — махнув той ганчіркою собі через голову (немов перекидав через себе землю заради закляття), — там і дім. Своїх побачу. Повечеряю. Та що. Все одно чекати до завтра, що йому станеться.

— Гляди. Як би під трибунал не піти, хоч би й ситим.

— За що? Пішли зі мною? І тебе нагодують.

— От спасибі. Ні, я тут уже, в тіні гусака і під його захистом побуду, — і він погладив тверде пташине крило.

М’яко пішов геть вокзал, судинний вузол колій, пошта, базар, кілька кращих будинків залізничників, одна вулиця, друга, схожа на біло-синього метелика церква, схожа на білу жабу хата, поле. Рядовий Коцарев тихо минув поле та вийшов до ще однієї колії, подальший шлях був чітко до неї прив’язаний. Пухкими хмарами в небі билися ще пухкіші малюки, як на бачених в альбомах у книгарнях і бібліотеках старих репродукціях. Стежка злилася з колією та перемахнула пофарбовану ряскою знущально спокійну річку Вир. Діагонально і невидимо шпали різав уже тепер прозорий і недержавний кордон. Пронісся літак, і рядовий про всяк випадок упав у медоноси. Потім десь легенько гуділа земля, ніби заснула посеред літнього дня і хропла, часом відганяючи лоскотних мурах.

Коли він з’явився вдома, у матері в голові від радості забігала ртуть. Батько прийшов з роботи, всміхався і був схожим на портрет Івана Франка, що висів у бібліотеці на дніпропетровському заводі. Сестри метушилися. Піти побачити свого рудого кота він не наважився. Він і сам тепер, хоч і не знає про те, нагадує кота, іншого, нещодавно посадженого в коробку й невідомо, чи живого там…

[2006 р.]

…На стіні аудиторії Львівського університету теж висить портрет Івана Франка. Се. Новина. Для мене. Се. Новина. Для мене. — вередливий рядок заважає писати конспект. Та воно й писати, чесно кажучи, не розбереш що. Міждисциплінарний семінар. Квантова фізика для бідних. Промені, пройшовши