Один в океані - Ален Бомбар

Разом із старшим механіком ми в кожному порту виходили на берег. Радист симпатизував нам, хоч одного дня, хильнувши, признався, що ми «un poco locos» — трохи божевільні.

Капітан подарував мені сорочку, бо мою подер вітер. Радист дав Джеку свої черевики, а стюард пароплава годував нас протягом усього рейсу.

Які ж висновки можна зробити з першої частини нашої подорожі?

Пиття. З 25 по 28 травня ми пили морську воду, я — три дні, Джек — два. Протягом цього часу ми не відчували спраги. Отже, пити морську воду можна, але це треба робити, не допускаючи обезводнення організму. Іноді ми намагалися зменшити спрагу., накриваючи обличчя ганчіркою, змоченою в морській воді, і підставляючи його сонцю. Два дні живилися тільки морським окунем, який давав нам і їжу, і питво. Слід зауважити, що швидке повернення до попередніх норм харчування криє в собі загрозу. Потім ми пили морську воду ще шість днів, більше, мабуть, не можна — небезпечно. Після цього два дні — знову риб'ячий сік. Ніякого поганого впливу на нирки це не справило. Іншими словами, з чотирнадцяти днів ми чотири дні пили риб'ячий сік і десять днів — морську воду. Ми робили перерву між вживанням морської води і риб'ячого соку, тому нам пощастило без особливих труднощів продовжити вдвоє строк плавання без води і харчів.

Їжа. Голод дає про себе знати різким болем і спазмами протягом неповних двох днів. На третій день біль ущухає, а натомість з'являються відчуття постійної втоми і сонливість. Щоб організм мав меншу потребу в їжі, слід призвичаїти його до вегетаріанського харчування.

Кров'яний тиск був майже нормальний, але наш експеримент тривав не так довго, щоб можна було з упевненістю зробити якісь висновки.

Блискуча поверхня моря і сонячна рефракція викликають кон'юнктивіт і запалення очей. Під час подорожі треба остерігатися цієї небезпеки.

Нарешті, я констатував, що морська вода не викликала ні в мене, ні в мого товариша ніяких захворювань чи ускладнень.

Не буду зупинятися на подробицях. Хочу тільки сказати кілька слів про спорядження, а також про мого супутника. Оснащення «Єретика» виправдало мої сподівання: воно блискуче витримало іспит навіть у найсильніший шторм. Треба буде тільки міцніше укріпити щоглу і спрямовуючі кілі.

Що ж до Джека, то він виявився єдиним моряком з усього екіпажу, завдяки йому ми успішно пройшли від Монако до берегів Іспанії, а цю подорож багато досвідчених моряків вважали за нездійсненну. Найавторитетніші спеціалісти пророкували, що ми в найкращому разі дістанемося до Корсіки або ж Сіцілії. Крім того, Джек показав себе як активний* хоробрий і безкорисливий товариш. У човні він займав найменш зручні місця, а в скрутні хвилини завжди готовий був допомогти. Я ніколи не чув від нього скарг — він був песимістом не більше, ніж цього вимагали обставини. Джек довів, що навіть на такому немудрому суденці, як наш «Єретик», можна визначити координати. І головне, він ніколи не втрачав надії. В такому експерименті це був ідеальний товариш.

Джек Пальмер супроводив би мене до кінця плавання, коли б тільки я зміг передбачити, що надто тривала зупинка в порту позбавить його мужності. Він провів «Єретик» у Танжер, звідки мала початися велика атлантична експедиція. Без нього я ніколи б туди не потрапив.

Ось, нарешті, вона, Сеута! День був святковий. Ніхто не працював, і капітан відмовився пливти далі, щоб висадити нас у гавані Танжера. Він і слухати не хотів ніяких доказів. Коли радист виступив на наш захист, каштан погодився відправити нас до Танжера при умові, що ми дістанемо дозвіл од поліції, управління порту й митниці. Було пів на 11-ту, пароплав мав стояти біля причалу до 15-ї години. Вже сходячи на берег, ми почули, як капітан сказав: «Що ж до адміністрації порту і дозволу та ще й у свято — то я цілком спокійний…» Але, незважаючи на його песимістичні прогнози, о 12-й годині 30 хвилин усе було зроблено. Іспанські чиновники дуже швидко виконали всі формальності. Поліція та митні інспектори теж пішли нам назустріч. Комендант порту записав у судновий журнал «Монте-Біскаргі» наказ висадити нас на рейді Танжера.

«Монте-Біскаргі» вийшла з Сеути. О 21-й годині 30 хвилин, накачавши на палубі «Єретик» повітрям, ми спустили його на хвилі. Капітан скептично ставився до нашої подорожі і вважав, що таке суденце нізащо не зможе протриматися на воді, бо коли здійметься вітер, вода в протоці почне вирувати, наче закипить. «Монте-Біскаргі» востаннє привітала нас своїм гудком. У темряві, самотні, ми попливли на вогні міжнародного міста, де я мав зустріти не тільки щирих і енергійних друзів, але й грізних ворогів, які згодом розлучили мене з Джеком.

Опівночі ми прибули в Танжер. В цілковитій темряві пришвартувалися до яхт-клубу. Середземне море лишилося позаду.

У понеділок, 28 липня, я вилетів літаком у Париж, а Джека, на нещастя, залишив до свого прибуття в Танжері. Це була величезна помилка. Та я мусив летіти. Щоб завершити експедицію і вирушити в Атлантичний океан, треба було обов'язково замінити наш надувний човен, який уже проплив понад 1000 миль у Середземному морі, та й до цього три роки плавав. Вирушаючи в таку серйозну подорож, ми повинні були зробити все для її успіху.

Завдяки люб'язності керівників авіакомпанії «Ер Франс» я того ж дня приземлився в Парижі.

З часу моїх останніх відвідин обставини в Парижі склалися не на мою користь. Грошей я не мав, і чекати їх було нізвідки. Тоді я пішов до нашого мецената і розповів про перші результати дослідів, пояснив, чому вважаю за потрібне продовжити експеримент. Я знав, що меценат підготував новий човен, і хотів його одержати. Наприкінці розмови меценат обняв мене і сказав: «Я згоден допомагати вам,