Один в океані - Ален Бомбар
У понеділок ми починаємо потроху наближатися до північно-західної точки острова. Берег так близько, що я бачу навіть дикого кроля, який біжить пагорком.
Муки голоду минули: я щодня займався підводним полюванням. Боже мій, які це чудові місця для мисливців і рибалок! Протягом усього нашого плавання вздовж узбережжя і під час перебування на острові я майже щодня полював по годині з рушницею і щоразу добував не менше як шість кілограмів риби.
А проте ми поспішаємо дістатися до порту. Хочеться якнайшвидше закінчити перший етап подорожі і переправитися в Малагу або в Танжер, словом, кудись ближче до Гібралтара. Тоді ми зможемо вирушити в плавання через Атлантичний океан.
У вівторок, 10 червня, під час заходу сонця, ми пливли за кілька десятків метрів од північно-західних берегів Менорки. Легенький вітрець поволі наближав нас до берега, але потім він залишив нас, і саме тоді, коли нам треба було огинати мис Менорку. І, як на зло, жодної бухти чи затоки, де можна було б кинути якір! А вітер з берега, як на біду, знову гнав нас у відкрите море. Менорко, земле обітована, невже ми втратимо й тебе? Невже нам доведеться знову кружляти у Валенсійській затоці, наче в Дантовому пеклі?
Ми докладали всіх зусиль, щоб затримати, уповільнити дрейф на північ за допомогою нашого підводного парашута. На жаль, течія несла наш човен на північ. Прокинувшись у середу, 11 червня, на вісімнадцятий день подорожі, ми з відчаєм побачили, що принаймні 15 миль пролягло між нами і давно очікуваним берегом.
Та надія знову повернулася до нас. Здійнявся легкий бриз з моря, і ми знову поволі почали наближатися до західного узбережжя — мису Менорки. Ми знали: досить обігнути цей мис і пройти з милю на південь, щоб потрапити в маленький порт Сьюдадела, який здається нам рятівним пристановищем. О 10-й годині ранку ми — о радість! — помічаємо нарешті з десяток рибальських човнів.
Метрів за двадцять од берега до нас наблизився один з човнів, узяв на буксир, і через десять хвилин, усе ще не вірячи собі, ми вже входили в чудовий маленький порт, який одразу ж нас зачарував. Однак принади і спокуси землі були небезпечні для мого товариша, незважаючи на всю його мужність, стійкість і витримку, проявлені під час плавання.
Наше прибуття зацікавило багатьох мешканців міста. В порту зібрався цілий натовп. Попереду стояв уже літній іспанський офіцер з розумними очима. Кинувши погляд на наш прапор, він звернувся до мене. Я ледве стояв на ногах, і мене підтримували два люб'язні чоловіки. Зав'язалася коротка розмова:
— Ви француз?
— Так.
— Звідки ви прибули?
— З Франції.
— На оцьому? — спитав іспанець, вказуючи очима на «Єретик».
— Так.
— З якого порту?
— Монте-Карло.
— Шановний добродію, щоб повірити цьому…
Я простяг йому вирізане з газети повідомлення, де йшла мова про наше майбутнє відплиття.
Пробігши його очима, старий іспанський офіцер відступив на крок перед прапором, виструнчився і голосно сказав:
— Тоді, панове, — хай живе Франція!
Схвильований, я попросив його засвідчити цілість наших аварійних запасів.
Який контраст з попередніми двома добами! Спочатку якнайшвидше надіслали телеграми рідним. Потім — велика склянка холодного пива, що здається нам нектаром.
Ми були під впливом чар цієї казкової країни. Провідники скоро подружилися з нами, показали нам багатства і визначні місця цього затишного маленького міста.
Спасибі тобі, Гільєрмо, за те, що ти повів мене в житла, де зберігалися старовинні речі, які нагадували про давнє минуле — завойовницькі війни, що їх вели маври, французи, англійці, іспанці; де я побачив меблі часів королеви Анни, іспанську зброю і фламандські рукописи. Спасибі тобі, бо ти сказав мені якось: «Цей дім — твій!» Адже ці слова багато важать для людини твоєї нації.
Спасибі тобі, Августіне. Ти частував мене національними стравами Менорки, і зокрема славнозвісною «собразадою», про яку я й досі зберіг «пекучі» спогади.
Спасибі вам, Фернандо і Гарсіа! Ви показали мені затишні бухти, де шастали морські окуні й безліч інших риб, що породили надію навіть в мене, невдахи-рибалки. Я задовольнив на цьому острові ще одну свою пристрасть — любов до музики. Наступної неділі Гільєрмо познайомив мене з місцевим композитором. Удома в нього я зустрівся з прекрасним піаністом Мальорки доном Мас Пор-селем, учнем Альфреда Корто. І знову Бах, Фалла, Шуман та Дебюссі заполонили мою душу. Як важко буде залишати гостинне місто!
А проте в понеділок під аплодисменти багатьох присутніх ми з допомогою моряків виходимо з прекрасного порту. Рибальський човен відбуксирував нас до Алькудії, за п'ять миль од берега Менорки.
Те, до чого ми повинні були звикнути, сталося вдруге. Через десять хвилин буксирний кінець відчепили, і ми знову залишилися самі. Цього разу маршрут був короткий. Ми хотіли доплисти до Мальорки, а до неї було сорок миль. Ми могли бути там на світанку наступного дня. Але це при тій умові, якщо вітер і течія не відкинуть нас до північного берега. А уникнути цього — складна проблема, бо наші кілі були погано закріплені і майже не діяли. До того ж вітер дув з південного заходу. Проте все нібито йшло добре, і ранком 7 червня ми пливли посередині фарватеру. Назустріч ішло чимало рибальських човнів, рибалки дружньо вітали нас.
На суходолі ми були недовго і тому одразу ввійшли в ритм нашого звичайного життя на «Єретику». Правда, ми взяли з собою трохи харчів, вважаючи, що продовжувати дослід між двома острівцями недоцільно. Непорушний запас усе бережемо для плавання в Атлантичному