Один в океані - Ален Бомбар

Про цю поїздку автомобілем я докладно не розповідатиму. Це був чи не найнебезпеч-ніший етап експедиції. Скажу тільки, що о 8-й годині ранку ми приїхали у Валенсію, о 12-й годині 30 хвилин — у Мадрід, о 19-й годині — у Сан-Себастьян, а о 6-й годині ранку були вже в Пуатьє. Теж непоганий рекорд!

У Парижі нас чекала боротьба. Щоб знову вирушити в плавання, треба було дістати все необхідне для ремонту і оснащення «Єретика». Але наші наміри, мабуть, уже ніхто не вважав серйозними. Як на гріх, скрізь готувалися до найрізноманітніших «експедицій», серед яких було немало зовсім фантастичних, наприклад, перехід на каное за маршрутом Кентукі — Сан-Себастьян — Дублін або перехід через Па-де-Кале на моторолері. Нас висміювали так само, як і цих «божевільних». А конструктори, хоч і не зовсім ще втратили віру в нас, все ж вагалися, чи слід нам допомагати. Наш меценат, переконаний «спеціалістами», які святкували перемогу, відмовився фінансувати нас, мотивуючи це тим, що він, мовляв, не хоче «сприяти нашому самогубству». Він не розумів, що таким чином сам катастрофічно зменшує наші шанси на успіх експедиції, яка стає від цього значно небезпечнішою. Але що ж трапилося? Чому тепер усі старалися перешкодити нашій подорожі?

Поступово я почав догадуватись, чому так різко змінилося ставлення до нашої експедиції. Дехто сподівався, що вже в перші дні подорожі нас викине на італійське узбережжя. Коли ж у нас з'явилися певні шанси на успіх, то це викликало у декого роздратування, особливо у власників підприємств, на яких виготовляють рятувальне спорядження. Але ж я й не старався довести, що рятувальне спорядження нікому не потрібне. Я тільки хотів дати надію на порятунок тим, хто під час корабельної аварії не матиме цього спорядження або матиме його в недостатній кількості. В гру вступили інтереси, які були мені зовсім чужі. Згодом у Танжері мої підозри підтвердилися: всі ці махінації стали помітні ще більше. Експедиція наша висіла на волосинці.

Після одчайдушної боротьби мені пощастило дістати матеріали для ремонту човна. Знесилений, я повернувся 29 червня в Пальму: Джек і «Єретик» мали туди прибути на пароплаві «Сьюдадела». Звідти ми вирішили пропливти якнайдалі в напрямку протоки. В разі якоїсь непередбаченої зупинки ми могли б дістатися до Танжера на пароплаві. Хай думають, що хочуть, але зірвати нашу атлантичну експедицію не вдасться! Я тільки боявся, щоб у мене всілякими неправдами не одібрали навігаційного посвідчення. Бо тоді — прощай, наша подорож! І ніхто ж не скаже:

— Йому не дали закінчити експеримент!

А казатимуть:

— От бачите, він не зміг успішно довести до кінця свій дослід, бо вся його теорія необгрунтована і нежиттєва!

Може, саме через це я вирішив іти вперед до кінця, незважаючи ні на що.

Після восьми днів наполегливої боротьби проти косності і всіляких підступів необхідне спорядження: щогла, два кілі, компас і кілька книжок — прибуло літаком. Один Всевишній знає, скільки лиха ми натерпілися на митниці з цим нещасним спорядженням. Без допомоги французького консула справа, напевно, й досі не була б зрушена з місця. Та ось, нарешті, все доставили в яхт-клуб, який гостинно розчинив перед нами свої двері. Вранці в неділю все було готове. Але Джек вирішив відпливати пізно вночі, щоб вітер, який подме з суші, допоміг нам вийти із затоки. Ми хотіли вийти з порту без будь-чиєї допомоги. Спробуємо досягти берегів Африки або Іспанії.

Тепер ми відпливали далеко не так урочисто, ніж першого разу. Нас супроводив лише маленький човен яхт-клубу. Джек і я не поспішаючи гребли. Подув східний вітер. Прощай, Менорко! Ми знову йдемо в море.

Цього разу наша подорож здавалася прогулянкою. В понеділок ранком, ще поблизу берега, я піймав кілька чудових риб — отже, харчами ми були забезпечені. Який прекрасний день стояв тоді! Вітер був сприятливий. Джек твердив, що так ми зможемо досягти Аліканте на південно-східному узбережжі Іспанії. Звідти спробуємо пропливти вздовж берега якнайдалі до Малаги. На той випадок, коли б вітер ущух, ми заздалегідь вирішили при першій же нагоді прибути в Танжер першим-ліпшим вантажним пароплавом. Найважливіше для нашої експедиції було вийти в Атлантичний океан через «Геркулесові стовпи». Це чудо світу нестримно притягало нас до себе. Досі наш дослід був обмежений тісним закритим Середземним морем. По-справжньому задовольнити всі наші прагнення міг тільки океан.

Надвечір у понеділок Менорку оповив легкий серпанок туману. Ми намагалися відпливти якнайдалі на південь од Івіси. Вранці у вівторок з правого борту попереду побачили цей берег. Вітер весь час був сприятливий. Що ж до харчів, то підводне полювання давало нам здобич. Час від часу до нас припливали дельфіни.

Надвечір у вівторок, десь о 16-й годині, ми занепокоєно помітили, що, незважаючи на вітер, «Єретик» не посувається вперед. Течія заважала йому пливти на захід. Якщо вітер зміниться, нас відкине до Мальорки. Ми вирішили підійти впритул до берега і посадити «Єретик» на одну з піщаних кіс, яких було багато вздовж узбережжя. За весла, дружно! Раз-два! Раз-два! До берега, здавалося, зовсім близько, але поки ми досягли його, вже надходила ніч. Сотні рифів оточували човен, і ми спочатку добре-таки налякались. Нарешті, коли вже зовсім стемніло, ми знайшли для «Єретика» маленьку чарівну бухту з надзвичайно прозорою водою. Ніч стояла тепла й зоряна. Яке це невимовне щастя — спати на землі!

Ми були приблизно за 15 миль од центрального міста острова. Тим гірше для нас. Вирішили при можливості дістатися до нього, потім на пароплаві вирушити в Танжер. Кружляти й далі по Середземному морю не було рації.

Удень ми вже ввійшли в порт острова Івіси. Із справжньою іспанською гостинністю зустріли нас у яхт-клубі міста. Вирішивши остаточно розпрощатися з цим морем, ми сіли в п'ятницю на пароплав «Сьюдад-де-Івіса», який і довіз нас в Аліканте.

Вивернувши кишені, ми назбирали на квиток від Аліканте до Сеути і сіли на «Монте Біскаргі» як палубні пасажири без харчування. Спочатку на нас поглядали не дуже приязно, але згодом