Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко
Варто звернути увагу на політичну позицію керівництва УСС, яке буквально напередодні листопадового перевороту чітко визначило своє опозиційне становище до тактики Української Національної Ради.
24 жовтня 1918 р. на зборах старшин УСС було прийнято резолюцію, в якій визначалася мета визвольної боротьби: утворення соборної, вільної, самостійної Української Республіки. Водночас сотникові Д. Вітовському було доручено виїхати до Львова як представнику УСС в Українському генеральному військовому комісаріаті та Українській Національній раді115.
Отже, УСС виключали будь-яку підтримку монархічних аспірацій В. Габсбурга (якщо такі взагалі мали місце). Згадані збори відбувалися таємно, без його участі, оскільки, як зазначає історик січового стрілецтва С. Ріпецький, «старшини УСС не довіряли йому, як австрійському архикнязеві та близькому родичеві цісаря, і не можна було знати напевно, як він віднесеться до нових подій»116.
Прикметно також те, що відомості про підготовку перевороту В. Габсбург отримав не від УСС-ів. «Я лежав тоді хворий, — згадує він. — Коло 15 жовтня 1918 р. приїхали до мене два українські старшини з Галичини й повідомили мене, що галицькі українці лагодяться перейняти владу в Галичині. Вже тоді обговорювали ми справу висадження моста на Сяні. Чому його у відповідний час не висадили — не знаю. Не кажу, що через те був би врятований Львів, то критикувати легко. Але цікаво було б знати, хто в тим завинив» (док. 1).
Про конкретний перебіг підготовки до перевороту В. Вишиваний у своїх спогадах не згадує. Це зрозуміло з огляду на позицію проводу УСС, який протидіяв переговорам з віденським урядом і не вірив у можливість перетворення Австрії у федерацію національних держав. Старшини УСС у цій драматичній ситуації не вважали за доцільне детально інформувати ерцгерцога Вільгельма про підготовку до перевороту, не будучи впевненими до кінця у його прихильному ставленні до цієї акції.
Очевидно, В. Габсбург у цей період значною мірою поділяв політичну платформу консервативно-поміркованого крила Української Національної ради, яке скептично ставилось до «революційних закликів» січового стрілецтва й галицьких радикалів про якнайшвидше об’єднання з Великою Україною.
Красномовним підтвердженням близькості політичних позицій лідерів Української Національної ради й Вільгельма Габсбурга є оцінка маніфесту Карла І, зроблена ерцгерцогом у листі до митрополита А. Шептицького 18 жовтня 1918 р. Він позитивно оцінює виданий імператором акт і зауважує, що робив пропозицію з цього приводу вже півроку тому. В. Габсбург констатує, що «проти приєднання австрійської України до решти України, з чим нещодавно виступило парламентське представництво (Є. Петрушевич та Є. Левицький) із др-ом Бараном, К. Левицьким та Народним комітетом, виступають як австрійці (об’єктивно), так і українці, до яких я сам себе вже дуже давно відношу». Далі ерцгерцог зауважує, що держава «по ту сторону Збруча» ще не повністю впевнена в собі, «стоїть на слабеньких ніжках і в будь-яку мить може впасти» внаслідок інтервенції більшовиків (док. 73).
Йшлося про те, що в разі реалізації концепції об’єднання жертвою більшовицької агресії, на думку ерцгерцога, могли стати обидві частини України, «і тоді вже ідея зробити Україну знову вільною та самостійною не втілиться у життя ніколи!» В. Габсбург пропонував проголосити незалежну українську державу під австрійським протекторатом. Ця ідея була доведена до відома галицького проводу.
У цьому контексті великий інтерес викликає таємне донесення штабу 4-го корпусу австрійської армії у штаб армії від 22 жовтня 1918 р. про те, що 18 жовтня 1918 р. В. Габсбург надіслав телеграми до українських депутатів австрійського парламенту К. Левицького та М. Василька «щодо проголошення українського «Князівства Галич» під владою імператора Карла І»117. Телеграма В. Габсбурга була надіслана після появи маніфесту Карла І від 16 жовтня про перебудову імперії на федеративних засадах. Цим кроком малось на увазі нейтралізувати польські аспірації щодо Галичини і радикально налаштовані кола українського громадянства, у тому числі більшість старшин УСС, які прагнули негайно проголосити об’єднання всіх українських земель в єдину самостійну Українську Республіку й розірвати зв’язки з австро-угорською монархією.
Водночас В. Габсбург рішуче відстоював українські позиції в Галичині всупереч польським зазіханням. «Переговори з поляками треба виключити, — зауважує він у листі до А. Шептицького. — Поляки ведуть переговори на базі «Вид», тобто лінія Краків-Станіславів-Калуш і т. д. Ну і що ж тоді залишиться від Східної Галичини? Для України існує лише один базис Сян-Серет, це є справедливою вимогою, тому що там проживає 75–90 % українців»(док. 73). Для В. Габсбурга «австро-польське» вирішення галицької проблеми, яке відстоював австрійський прем’єр Буріян, могло призвести «до зміцнення польської корони», що, зрештою, загрожувало й австрійським інтересам.
Небезпека утвердження польської влади на західній українській етнічній території в цей час була цілком реальною. До того ж, очевидно, для українських політичних діячів не було несподіванкою, що у численних політичних комбінаціях польської верхівки чільне місце посідала ідея створення польської монархії під скіпетром Габсбургів шляхом приєднання до Галичини польських етнічних територій, які перебували під владою Росії. Серед багатьох претендентів на ймовірний польський престол найбільш вірогідною була кандидатура ерцгерцога Карла Стефана Габсбурга — батька Вільгельма Габсбурга. Його постать була особливо привабливою для польських консерваторів з огляду на його родинні зв’язки з Чарторийськими і Радзивіллами. Прикметно, що ерцгерцог Вільгельм у своїх спогадах різко негативно відгукується про Ольгерда Чарторийського, чоловіка своєї сестри.
Відповіддю українських консервативних кіл на польські зазіхання могла бути спроба використати рішуче налаштованого проти пропольських настроїв своєї родини ерцгерцога Вільгельма Габсбурга і включити у політичний контекст спробу реалізації українсько-галицької монархічної ідеї. Всупереч польським домаганням В. Габсбург пропонує «проголосити Українську незалежну державу від Сян-Серет під керівництвом Австрії» (док. 73).
Очевидно, що ця ідея була предметом обговорення серед консервативно налаштованих галицьких політиків. Один із засновників стрілецького руху Іван Боберський занотував у своєму щоденнику 23 жовтня 1918 р: «Вечера з Гужковським, Цегельським й о. Бонном. Розмова
