Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

в архів, — писав пізніше активний діяч Союзу визволення України, а згодом гетьманського руху О. Скоропис-Йолтуховський. — Занадто багато сиділо в Ц.К. Міністерстві Закордонних Справ «добрих знавців» народів Росії, таких, як пізніший представник Австро-Угорщини в Українській Державі, граф Форгач, щоб міністерство це могло піднятися до високого дійсно історичного погляду на будуччину Сходу, а в будуччині тій розглянути ясним оком великого політика майбутню ролю України»103.

Напередодні та в перші роки війни, доки Росія ще була міцним і небезпечним противником, для Австро-Угорщини, як і її союзниці Німеччини, цілком зрозумілими були загравання з т. зв. «українським сепаратизмом», який послаблював їхнього спільного ворога. Щоправда, Австрія у своїх політичних кроках не заходила так далеко, як Німеччина, ціла низка політиків, економістів, публіцистів якої здавна висували ідею самостійної України. Досить згадати концепцію «королівства Київського» відомого німецького філософа Гартмана, яка отримала апробацію німецького канцлера О. Бісмарка.

Для Австрії як безпосередньої сусідки України і мови не могло бути про сприяння перетворенню останньої на сильну й незалежну державу, яка могла б загрожувати цілісності монархії Габсбургів, з огляду на давні українські території в її складі. Габсбурги традиційно мріяли про об’єднання під своїм скіпетром усієї Польщі разом з тими українськими землями, на які претендували польські політики. Тому для Австрії, яка опинилась у фарватері німецької зовнішньої політики, утворення самостійної української держави принесло б низку небажаних проблем. Берестейські переговори поставили у практичну площину проведення поділу Галичини, що загрожувало перспективам політичних домовленостей з поляками. Необхідно було також вирішувати питання про те, кому належить Холмщина, частково окупована австрійськими військами, які сприяли полонізації цього українського краю. Виснажена війною, переобтяжена проблемами внутрішньої перебудови, нестачі продовольства і сировини, Австро-Угорщина таємно від своїх союзників вела переговори з Антантою про сепаратний мир. Ось чому вона неохоче пішла на підписання Берестейського миру, зрештою, так і не ратифікувала його і денонсувала таємну угоду про поділ Галичини на польську та українську частини.

Австрійська дипломатична служба перебувала переважно в руках угорської шляхти, традиційно налаштованої проти українства. Її типовий представник граф Форгач запопадливо протидіяв усьому, що сприяло національно-державним інтересам України. Те саме можна сказати і про австрійську військову адміністрацію в Україні на чолі з фельдмаршалом Краусом, яка під приводом переслідування більшовиків репресовувала українських діячів, влаштовувала каральні експедиції проти селянства. У цих умовах національно-патріотична діяльність В. Габсбурга і патронованого ним легіону УСС йшла в розріз із австрійськими інтересами. Тривале перебування вишколених січових стрільців в українському середовищі робило їх все більш притягальною силою для українського селянства і його ватажків. Це загрожувало перетворенню їх у потенційно небезпечну мілітарну силу, здатну вирішувати національно-політичні проблеми України. Вільгельм Габсбург, який активно сприяв цьому процесу, ставав небажаною для Відня фігурою в Україні.

Форгача, зокрема, лякала перспектива порозуміння між гетьманом П. Скоропадським і В. Габсбургом, що могло виникнути після їхньої зустрічі, якої він будь-що прагнув не допустити. Упродовж усієї війни Австрія перешкоджала чисельному зростанню УСС, як і розбудові збройних сил гетьманської Української Держави.

На справжній підтекст кампанії проти ерцгерцога Вільгельма, розв’язаної з метою дискредитації перед імператором Карлом І, проливають світло два документи, які опинились у руках представника міністерства закордонних справ при австрійському командуванні в Україні Траутмансдорфа. Перший — витяг із протоколів судових слідств про поведінку українського легіону, другий — висновок т. зв. організаційної групи про подальше використання легіону у Східній армії. Як свідчить Траутмансдорф, витяг з обох документів був запропонований шефом генерального штабу Арцем австрійському імператорові. У першому висловлювалась підозра у намаганнях УСС «відірвання Галичини від монархії, приєднання її до України». У другому зазначалось, що легіон «формально відповідає всім вимогам регулярної, навіть ворогом признаної формації». Також підкреслювалось, що «при залишенні українського легіону в Україні на Східному фронті, він іде на зустріч такій самій долі, як польський помічний корпус», (йшлося про польський корпус генерала Галлєра, який у повному складі перейшов на бік росіян у 1915 р.)104. Сам Траутмансдорф вважав, що подальше перебування легіону в Україні є «крайнє небезпечне, бо ми напевно мусимо брати до уваги подібні політичні консеквенції (наслідки), як це було у випадку з польським помічним корпусом». На його думку, найдоцільніше було б просто ліквідувати легіон як самостійну військову формацію, оскільки він «з прогнанням росіян з наших кордонів втратив взагалі рацію на існування»105. Однак, незважаючи на ці застереження військових, імператор Карл І противився як ліквідації легіону, так і відкликанню В. Габсбурга з України, що означало б «признання нами (правлячими колами Австрії. — Авт.) політичної пропаганди ерцгерцога». До того ж доводилось зважати на ймовірні протести парламенту й низки політиків106.

У результаті ерцгерцог все ж таки повернувся в Україну, хоча його зустріч з гетьманом не відбулась. Всупереч протидії він намагався кількісно і якісно зміцнити підпорядкований йому український легіон. З допомогою сотника Н. Гірняка В. Вишиваний встиг здійснити заборонений йому набір стрільців в околиці Вижниці на Буковині. Він згадував, що, попри опір австрійської військової влади, йому вдалося суттєво збільшити УСС, фактично подвоївши склад сотень легіону (док.1).

Ці кроки тільки посилили роздратування командування. Зрештою, під тиском і дипломатів, і військових Карл І на початку вересня 1918 р. остаточно дав згоду вивести УСС на чолі з В. Габсбургом з України і «тимчасово розташувати його у Східній Галичині»107. Проте розташувати УСС в Галичині не вдалося, оскільки проти цього рішуче виступили впливові польські кола. На початку жовтня за наказом австрійського командування легіон був передислокований на Буковину, і В. Вишиваний разом зі штабом і вишколом УСС прибув до Чернівців. На Буковині група ерцгерцога Вільгельма складалася лише з формувань УСС, тому ротмістр (сотник) В. Вишиваний фактично став командиром усього легіону Українських січових стрільців108.

Постання Західноукраїнської Народної Республіки

Наближення розпаду Австро-Угорської монархії та небажання керманичів її внутрішньої й зовнішньої політики утворити зі Східної Галичини і Буковини автономний край змусили західноукраїнський провід вдатися до превентивних заходів з метою запобігти утвердженню польської влади на українській етнічній території.

Уже навесні 1918 р. багатьом політикам, у тому числі й західноукраїнським, стало зрозуміло, що Австро-Угорщина та Німеччина