Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

Прикметними стали наради імператора з лідерами низки парламентських груп, на яких обговорювалися питання перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах. З середовища українських депутатів у цих нарадах брали участь такі чільні представники, як віце-президент австрійського парламенту Ю. Романчук, міністр І. Горбачевський, голова Української парламентської репрезентації Є. Петрушевич, голова Українського народного комітету К. Левицький, лідер буковинців М. Василько.

Українські політики радили Карлу І здійснити державний переворот, розпустити парламент і ввести імператорським едиктом нову конституцію, яка передбачала б перебудову монархії Габсбургів на федерацію. Нове утворення мало складатися з низки національних держав. Цю позицію поділяли також групи словенських, чеських, хорватських і німецьких (т. зв. альпійських німців) депутатів, у т. ч. уже згаданий князь Алоізій Ліхтенштейн, барон Морзей та ін. У цьому ж напрямі працював і ерцгерцог Вільгельм Габсбург, який, як вже зазначалося, був у дружніх стосунках з Карлом І і підтримував зв’язок з українськими депутатами через о. Войнаровського та окремих офіцерів УСС.

У червні 1918 р. між делегатами Українського депутатського клубу Л. Цегельським і о. Фолисом з одного боку і словенцями на чолі з о. Креком (палкий прихильник українців, студіював у Львівському університеті українську літературу та історію) було домовлено про необхідність восени 1918 р. «допомогти» Карлу І здійснити переворот у дусі проголошеної Вільсоном концепції самовизначення народів. Передбачалося у порозумінні з імператором проголосити національні конституанти (установчі збори) — галицько-українську (у Львові), чеську (у Празі), словенську (у Любляні) і хорватську (у Загребі — для Хорватії, Далматії та Боснії). Конкретну реалізацію цього плану з боку Карла І брав на себе о. Крек, який часто бував у нього і користувався довірою імператора. Згідно з цим планом імператор до початку перевороту мав змінити комендантів і військові залоги в названих містах, щоб не допустити жодних спроб розігнати національні конституанти і виступів проти перевороту.

З українського боку у цей план були втаємничені насамперед Ю. Романчук, Є. Левицький, В. Бачинський, Є. Петрушевич, Т. Войнаровський, С. Смаль-Стоцький, С. Голубович, дещо згодом І. Кивелюк, О. Стефанович, А. Шептицький, В. Панейко, В. Охримович, Т. Лежогубський та ін.109 Рішення про необхідність перевороту було прийнято провідниками Української Національної ради в серпні 1918 р. У процесі підготовки акції раптово померли два найбільш активні її організатори — о. Крек та о. Фолис. Оскільки Крек був посередником між українцями та імператором, то цілком зрозуміло, що це загальмувало реалізацію наміченого плану, однак не могло його зупинити.

Забезпечення військової підготовки перевороту було доручено поручнику австрійської армії Петру Бубелі, сотнику Любомирові Огоновському та підхорунжому УСС Дмитрові Палієву. Ця трійця повинна була постійно підтримувати зв’язок із командуванням УСС, щоб легіон був готовий у разі потреби прибути до Львова й унеможливити польські зазіхання на галицьку столицю і Західну Україну в цілому. Водночас велась інтенсивна підготовка до захоплення влади у Львові та на місцях. УСС мав стати основою українських збройних сил. Деякі автори стверджують, що керівником задуманої акції мав бути Д. Вітовський, а безпосереднім командиром українського війська — В. Вишиваний110.

Слід, однак, зауважити, що Українські січові стрільці мали «свій план» державного перевороту, який висував дещо інші політичні цілі. Фактично УСС зайняли опозиційну до Української Національної ради позицію. Керманичі українського легіону вимагали негайно проголосити соборну самостійну республіку й розірвати усі державні зв’язки з австро-угорською монархією.

У свою чергу галицький політичний провід був змушений діяти більш обережно. До цього його зобов’язувала політична ситуація як у Великій Україні, так і в Австро-Угорщині. Помірковані західноукраїнські політики мусили зважати на загрозу існуванню Української Держави з боку українських соціалістів та їхніх фактичних союзників — більшовиків. Перспектива відходу австро-німецьких військ з України робила цілком реальною більшовицьку інтервенцію, ліквідацію Гетьманату, знищення національної державності на території Великої України і, відповідно, неможливість реалізації ідеї соборності.

У перебудові Австро-Угорщини на федерацію національних держав галицький провід вбачав реальну можливість створення галицько-української державності й отримання у своє розпорядження частини української території, державного апарату і армії. Висловлювалися сподівання на успішний перебіг переговорів імператора Карла І з В. Вільсоном та одержання гарантій подальшого державного існування Австро-Угорщини як федерації вільних народів. Тобто мали місце розрахунки бодай у Галичині утвердити стабільну українську державність.

При цьому ідея соборності як така не відкидалась, а лише відкладалася з тактичних міркувань. «У кожному разі, здавалось нам безпечнішим для наших державотворчих замислів держатись поки що цісаря Карла та ідеї української галицької держави, — зазначав один із творців ЗУНР Льонгин Цегельський. — І ми рішили так — як це всякому зі сказаного ясно — не з якогось галицького загумінкового партикуляризму, але тому, що на нашу державу на Великій Україні, по нашій думці, не було тоді виглядів. Ми не хотіли топити українських державних змагань у большевицькім пеклі. Але ми були готові кожної хвилини прилучитись до закріпленої української держави — гетьманської чи республіканської»111.

Зберігаючи формальну лояльність до Габсбурзької монархії, галицький політичний провід готував переворот. 16 жовтня 1918 р. маніфест Карла І сповістив про перебудову Австро-Угорщини на федеративних засадах. У відповідь 18 жовтня українські депутати австрійського парламенту та галицького сейму уконституювалися як легальна репрезентація — Українська Національна рада, яка проголосила українську державність на всій українській етнічній території Австро-Угорщини.

Однак реалізація українських державницьких намірів у Галичині наштовхнулася на серйозну протидію польських кіл. Останнім вдалося перешкодити зосередженню у Львові легіону УСС, який перебував на Буковині у вирішальні дні перевороту. Водночас австрійська влада не поспішала визнати українську конституанту владою, віддаючи перевагу польським чинникам Галичини.

У цьому контексті значний інтерес викликає питання про політичну роль Вільгельма Габсбурга в перебігу подій у Галичині напередодні та під час перевороту, його особисті політичні наміри, які залишились не з’ясованими до кінця як в мемуарній, так і в науковій літературі. Деякі автори стверджують, що УСС виявляли надмірну лояльність до члена правлячої династії і «мали «свій плян» державного замаху, а саме: проголосити архикнязя Вільгельма королем»112. Однак таке твердження викликало гостре заперечення в середовищі