Московська воша - Симон Петлюра
Семен мовчав… Його не здивували слова Лавріна. Він знав, що й у Лавріна, і в кожного сусіда з його села, як і у всіх селян на Україні, оця думка ніби свердлом буравить голову, бентежить душу і не дає спокою. Кожен по-свойому пояснює причини отого лиха, про яке згадав тепер кум Лаврін. Було в цих поясненнях і трохи правди, а було щось такого, чого кожний не договорював, бо соромно було признатися у власних гріхах та помилках. Дядько Семен розумів: поки люди од самих себе ховають свою власну вину, доти пуття не буде, а лиха вони не позбудуться. Розумів і дядько Семен і те, що горе людське стало велике, що справді немає сил терпіти його і що треба боротись з ним та тільки боротись не по-дурному, а вміючи. Треба вже братись за діло. І він зважився оповісти своєму кумові — Лаврінові про те, що сам уже давно намислив і що сумління його веліло зробити йому.
— Ти питаєш, — звернувся він до кума, — звідки оте лихо взялося, та хто винуватий в ньому? Довга ця казка оповідати про наше нещастя, та тільки ж треба вже правду казати, а від слів і до діла братися. Слухай, що я тобі буду говорити.
І дядько Семен почав своє оповідання.
1. ЗВІДКИ ПОЧАЛОСЯ ЛИХО?
— Було це не так уже і давно: либонь чи не наприкінці великої війни. Значить: в 1917 та в 1918 році. Стояло тоді на Україні сила-силенна війська. Війна ще не скінчилася, та тільки й не воювали салдати як слід. Почалась тоді революція, а вже як вона розпочалась, то де вже там воювати? Замість воювання почалось мітінґування. Від ранку до ночі тільки й знали, що мітінґували. Винирнули, неначе з-під землі, всякі «аратори» з довгими язиками, «камітетчики» різні й почали замість куль сипати промовами. А німці та австріяки своє робили. Вдарили на російський фронт, і він, як пісок, розсипався. Відкотились тоді і дивізії, і корпуса на кілька сот верстов в запілля. Тільки це вже не було військо, а простісінька банда, бо оте мітінґування довело до того, що не стало дисципліни у війську, пропала слухняність, счез кудись лад та порядок військовий.
— Відступаючи з фронту, російське військо, неначе йому хтось салом п’яти намазав, тікало в запілля, — додому. Але й тут, подорозі, воно мітінґувало та язиками воювало. Найбільш за те, щоб новий «революційний» порядок запровадити. А проте робота революційного війська не на те тільки йшла, щоб мітінґувати. Разом з мітінґуванням воно грабувало наш край, нищило його й обркадало. На Україні стояло тоді, то на фронті, то постоями в запіллю, залогами по містах — не менш як три мільйони салдатів. Вся оця людська величезна отара, після революції, стала простісінькою бандою, що, як сарана, спустошувала наш край і все добро його: у вагонах розбивали вікна, відґвинчували замки, висаджували двері; у селян забирали качок, курей, хліб, збіжжя всяке; палили та й руйнували панські маєтки й будинки, а як коли, то й убивали людей; забирали з собою коней; ні за що не платили, а силою брали. Скрізь, де тільки проходило оце «революційне» російське військо, там залишалися руїни, сміття, гидота, пожарища. Така була робота «краси і гордощів» російської революції. Російське військо чуже було для нашого краю отож і не дивно, що воно не жаліло його. Так завжди робить чужинець.
Дядько Семен попахтів трохи люлькою, сплюнув двічі, неначе йому прикро стало на саму згадку про російське «революційне» військо, і почав далі.
— Коли розпочалася в Росії революція, то і наші люди не спали. Давно вже, ще до революції, була така думка серед декого з наших людей, що від Петербургу та Москви пуття нам не буде, а одне тільки лихо звідти приходить: великі податки, несправедливі закони, всяка неволя та утиски. Колись наша Україна була вільна, ні від кого не залежна. Самостійною державою вона була. Опинившись в ярмі у москалів, вона не забула колишньої волі, і ніколи не хотіла помиритись з неволею. Отож, як пройшла революція, то кращі, розумніші люди з України, вирішили, що треба те ярмо російське, — а в ньому ми були більш як 250 років, — з себе скинути, а замість нього життя по нашій вподобі установити.
— Щоб доконати цього, утворився тоді власний — український — уряд. Розпочав він свою нелегку роботу, а найперше заходився біля того, щоб збити до купи своє, українське, військо. В старій російській армії наших людей — українців — було дуже багато, біда тільки в тому, що вони військову службу відбували не на Україні, а здебільшого в Московщині, на Сибіру, в Туркестані, на Кавказі тощо. Царський уряд боявся залишити наших людей на Україні, гнав їх далеко від рідного краю, а нам надсилав всяких кацапів-москалів, кіргізів, дончаків тощо. Коли постав на Україні свій національний уряд в Києві, то він мав на думці зібрати до купи наших людей-вояків і створити з них своє — рідне національне військо.
— З Києва прийшов тоді наказ про українізацію війська, а наказу того наші люди спочатку почали слухатися. Хто уважав себе за українця та був зроду з губернії — подільської, волинської, херсонської, київської, чернігівської, полтавської, харківської, тавричеської (Крим), катеринославської, з Холмщини, або з тих повітів ставропольської, воронізької, курської, басарабської губерній, де живуть українці, — всі ці вояки почали з рушницями, кулеметами та іншою зброєю утворювати українські частини: сотні, курені, а то й полки. Спочатку ця праця ішла успішно; українські частини виростали одна за другою, притягаючи до себе все більш і більш люду. Багато і гарних старшин приставало до українського війська, множилось воно й у сили вбивалось.
— Була надія, що все буде добре. Думалось тоді, що з отих українських сотень та батарей постане велике числом та сильне — дуже своїм порядком та слухняністю — національне військо, що воно, як один чоловік, стане на оборону своєї рідної землі і дасть опору своєму урядові, а він, на це військо спираючись, запровадить лад і порядок у нас.
Та не так склалось як бажалось.
