Московська воша - Симон Петлюра

— Через що ж? — вирвалось у Лавріна.

— А через те, що на перешкоді стала московська воша! — відповів Семен.

— Яка воша? Що за воша? — перепитав Лаврін.

— А ось слухай далі, та й довідаєшся, що це за воша! Я ото казав тобі, що москалі, побачивши, як горнуться наші вояки до своїх частин на фронті, і в запасних полках, зразу ж змитикували, що від цього пахне для них погано: українці зростуть в силу, матимуть зброю, кулемети, рушниці; слухатимуться начальства свого, — ну тоді з ними не така легка робота буде. Вони будуть — силою, перестануть росіян-москалів слухатись, а це значить, що урвався кінець московському пануванню над Україною. Зрозумівши таку небезпеку для себе, оці «камітетчики» московські почали все робити, щоб українізацію війська розбити, зіпсувати, а українців до сили не допустити.

— Тільки ж і силою однією не можна було тут всього зробити, бо і українці вже подекуди зброю мали й силою були. Тоді «камітетчики» російські на хитрощі та обман пустилися, бо на це вони давно мастаками були. Росіянин, чи простіше кажучи — москаль, або руський, всеодно, чи він «цареві-батюшці» служить, чи соціялістом-революціонером себе називає, чи нарешті в большевики-комуністи пошився — він однаковий; без брехні жити не може; обманювати — для нього перше діло. Обманом, брехнею, підбоєм та крутійством він цілі віки жив; обман для нього другою натурою стався; обманом він інші народи псував, а потім поневолював; на обмані і свою московську державу збудував. Обманом він і нашу вільну Україну в ярмо занапастив. Отже, як почалась українізація війська, то москалі й випустили на неї свою стару зброю — знаряддя обману.

— А робилося це так. Українцям треба було зібрати своїх земляків, щоб пояснити їм, для чого твориться українізація війська. Скличуть українці свої збори, а на ті збори й московські «камітетчики» або посланці їхні — і тайні і явні — приходять. Тоді вільно було кожному говорити, про що хотів, аби тільки слухали. Хто не просить слова, то й дають йому право говорити: «Просимо!» — гукають. Ну, то й «камітетчики» московські вилазили на бочку чи на стіл (це тоді «трибуною» називалося) та й починають:

— «Таваріщі українци! Што ето ви дєлаєтє? Зачем атдєляєтєсь ат нас? Вєдь адно ґорє у нас. Развє на фронтє ми нє із аднаво катєлка щі хлєбалі? Алі нас нє адна вош в акопє єла? Как хатітє, а ви нє харашо дєлаєтє. Ми на ета нє саґласни! Коль скоро їжєлі адна вош єла да с аднаво катєлка ми с вамі щі хлєбалі, то нам і дальше жіть нада вмєстє. Украінізація воська нас раздєляєт, а єта нє харашо. Ми на єта сваєго саґласія нє дайом. Вєдь катєлок у нас общій і адна вош нас заєдала»…

— І ото белькоче, варнякає, через кожне десяте слово про «котьолок», згадує, вошу поминає та настирливо без впину. Здається, що ота воша не тільки по голові лазить, а в мозок залазить та душу каламутить. Один такий «камітетчик» про вошу каже, а інші, розставлені ним скрізь в юрбі, «товариші», йому піддакують, заохочують, та в натовпі викликають:

— «Правільно! Вєрно!»

— Без оцієї воші та котьолка ні один мітінґ, ніяке зібрання не проходило. Скрізь лазила серед наших людей: як на фронті, так і в запіллі. Скрізь нишпорили московські «камітетчики» з їхніми агітаторами та ходили поміж наших темних, несвідомих вояків, нашіптуючи їм на вухо:

— «Нє слушайте вашіх араторов. Єто — контрреволюція. І вся ваша украінізація вайсковая — тоже контрреволюція. Ані хатят штоби не било свабоди, штоби памєщики назад возвратились і старий ріжім снова бил! А ми — за свободу і штоб земля била народная, наша, стало бить — общая!»

— Розумніші наші вояки, звичайно, не слухались шептунів, не йняли їм віри, а темніші, дурніші, почали прислухатись до брехні, гадаючи, що може і справді «камітетчики» і правду кажуть. І так поволі, день за днем, ота брехня, як справжня нужа, розлазилась серед наших людей, каламутила їх, збивала з толку, аж кінцем-кінців розділила — розроїла їх між собою. Тим часом московські революціонери не спали, а своє діло робили. Побачивши, що дехто з наших вояків прислухається до них і починає їм вірити, вони таких легковірних то грішми, то іншими хитрощами на свій бік переманювали, до своїх «камітетів» затягали. А, звісне діло, хто в «камітетчики» попадав, той і заробляв на тому. Таким побутом начала сила українська слабнути, зменшуватись. Не вспіла, отже, Україна до будівництва своєї держави приступити, як московські агітатори стали ґрунт під нею захитувати, обманюючи український же нарід та роблячи з нього ворога своєї ж таки власної долі. Так було давно, в старі часи, коли тільки Москва хижим оком дивилася на наші плодючі землі. Те саме, від початку до кінця, повторилось і тепер, через двісті-триста років, за нашого вже життя.

2. АГІТАЦІЯ ПРОТИ НАШОГО УРЯДУ

— Як тоді, так і тепер, московські агітатори повели агітацію проти нашого рідного уряду. Стали вони говорити проти нього, що він і не народній, і контр-революційний, і панський. Що він — за старий режим стоїть! Що хоче людей в неволі тримати, що він не хоче селянам землі дати. Одним словом: що він нову неволю впровадить.

— Все це була брехня. Та на жаль, — чимало з наших людей, як селян, так і робітників, прислухались до такої брехні і вірили їй. Замість того, щоб помагати свойому рідному урядові, дехто став навіть шкодити йому, на чужий бік передаватися. З українських військових частин почали або до московських-большевицьких банд переходити, або просто додому тікати. Повертаючись додому, оці дезертири казна що тут белькотали, переказуючи за большевиками московськими їхні брехні про український уряд і про наше військо. Одночасно з цими дезертирами з’явились по наших селах і справжні аґітатори з Москви, де вже сидів большевицький уряд з своїми «совєтами». Ці аґітатори, хто словом, а хто газетами та книжками, почали збивати людей з толку і підбивати їх на грабіжництво.

Аґітатори говорили:

— Грабуй награбоване! Бери все, що можна взяти! Ріж і убивай буржуїв, куркулів, хазяїнів, — всіх, хто ворог