Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

469

Кирило-Мефодіївське товариство: у 3 т. К., 1990.

470

Це стосується й одного з авторів нинішньої праці.

471

Олексій Михайлович Петров (1823 – 1883) – студент Київського університету. В 1846 р. з провокаційною метою став членом Кирило-Мефодіївського товариства і спершу М. Юзефовичу (усно), а 3.ІІІ.1847 р. письмово доповів О. Траскіну про існування цього товариства. З Шевченком особисто не був знайомим, однак, знаючи про нього від О. Навроцького, в своєму доносі назвав серед інших членів товариства і поета й переказав зміст його творів: поеми «Сон» і послання «І мертвим, і живим…». Пізніше Петров був деякий час співробітником ІІІ Відділення». (Шевченківський словник. Т. 2. С. 104.)

472

Кирило-Мефодіївське товариство: у 3 т. Т. 3. С. 406.

473

Микола Еварестович Писарев (1806 – 1884) – правитель канцелярії київського, волинського і подільського генерал-губернатора. Шевченко знав Писарева з 1845 р. по роботі в Археографічній комісії, яку той очолював. 19.VII.1857 р. в «Щоденнику» поет назвав Писарева «гениальным взяточником», маючи на увазі участь Писарева в слідстві Кирило-Мефодіївського товариства. Гостро сатиричну характеристику Писарева містить поема «Юродивий». У цій же поемі Шевченко використав і скандальний випадок з Писаревим, коли той, будучи цивільним губернатором у Петрозаводську, дістав прилюдного ляпаса від чиновника Матвєєва (в поемі ляпас переадресовано Бібікову). (Шевченківський словник. Т. 2. С.106.)

474

Дмитро Гаврилович Бібіков ( 1792 – 1870) – російський державний діяч. У 1837 – 1852 рр. – київський військовий губернатор, київський, подільський і волинський генерал-губернатор. Активний провідник реакційної політики Миколи І в Україні, брав участь у розгромі Кирило-Мефодіївського товариства. Бібікову була підпорядкована Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві, в якій Шевченко працював художником. В поемі «Юродивий» Шевченко затаврував Бібікова, назвав його «капралом п’яним», «старим сатрапом». (Там само. Т. 1. С. 67.)

475

Пантелеймон Олександрович Куліш (літературні псевдоніми – Хуторянин, Панько Казюка, Данило Ус та інші.; 1819 – 1897) – український буржуазний письменник, історик, фольклорист, критик і перекладач. Політичні погляди Куліша розвивалися від поміщицько-буржуазного лібералізму до буржуазного націоналізму, реакційного слов’янофільства й вірнопідданського схиляння перед царизмом. Протягом усієї діяльності від 1840 до 1890-х рр. поступово формувалася антидемократична основа світогляду і творчого методу Куліша.

Шевченко й Куліш познайомилися в 1843 р. в Києві, разом брали участь у діяльності КирилоМефодіївського товариства, в якому Куліш стояв на ліберально-буржуазних позиціях. Появу «Кобзаря» і «Гайдамаків» Куліш зустрів прихильно, але одразу ж почав нав’язувати Шевченкові свої ідейно-естетичні уподобання. Він радив значні виправлення в текст «Катерини», «Івана Підкови», «До Основ’яненка». Майже всі його поради Шевченко відхилив. Це були ознаки класових та ідейнохудожніх розходжень, що поставили згодом Шевченка й Куліша на протилежні суспільно-політичні і творчі позиції. В листі 25.V.1846 р. Куліш пропонував Шевченкові пригасити революційний пафос поеми «Гайдамаки». Шевченко позитивно оцінив перше видання «Граматики» Куліша і особливо його «Записки о Южной Руси». В 1857 р., коли твори українського поета заборонялися, Куліш помістив у «Записках о Южной Руси» його поему «Наймичка» (без підпису), а в своїй «Граматиці» – окремі твори циклу «Псалми Давидові». З участю Куліша опубліковано кілька поезій Шевченка в альманасі «Хата» (1860), а в журналі «Основа» (1861 – 1862) драму «Назар Стодоля» та частину поеми «Мар’яначерниця» без присвяти Оксані Коваленко. Куліш був одним з переписувачів творів Шевченка, що поширювалися в рукописах. У друкарні Куліша друкували «Кобзар» 1860 р. В 1850 – 1860 рр. Куліш виступав зі статтями «Про відношення малоросійської словесності до загальноруської», «Погляд на малоруську словесність…», «Чого стоїть Шевченко, яко поет народній» та ін.), в яких високо оцінював твори Шевченка на родинно-побутові й лірично-фольклорні теми, вказував на плідне навчання українського поета в О. Пушкіна. Водночас у поглядах Куліша виявились і відверто консервативні, реакційні тенденції. Вважаючи, що справжню народність в українській літературі започаткував Г. Квітка-Основ’яненко, Куліш з цих позицій оцінював народність Шевченка, зводячи її фактично до етнографічності. На перший план він ставив вимогу етнографічно-побутової вірогідності й обстоював абстрактні, позакласові поняття душі, добра, національного «духу». Різко негативно ставився Куліш до політичної, викривальної поезії Шевченка, гудив і відкидав її. З кінця 1850-х рр. суспільнополітичні, ідейно-творчі розходження між Шевченком і Кулішем поглибилися. В той час як Шевченко послідовно відстоював мистецтво високої ідейності, надаючи йому високого суспільно-перетворюючого значення, Куліш дедалі войовничіше нав’язував літературі відхід від гострих соціально-політичних проблем, виступав проти критичного реалізму, революційно-демократичних традицій Шевченка («Соборное послание галичанам»). Його вимоги відображати відсталі національні риси, дотримуватися стилізації під фольклор, голого побутописання передбачали відрив української літератури від суспільної боротьби, визвольного руху, від передової російської культури. Спотворюючи багатовікову історію взаємин двох братніх народів, Куліш витлумачував українсько-російські літературні зв’язки в націоналістичному дусі, вороже ставився до дружби поета з передовими діячами Росії. Він знецінював поезію Шевченка останнього періоду та його російські повісті. Якщо раніше Куліш стримано критикував «Гайдамаки» і не радив друкувати «Неофітів», то в 1870 – 1880 рр. він намагався довести антиісторизм творів поета історичного змісту, в блюзнірській формі осуджував революційну поезію Шевченка, зокрема поему «Сон». З полемічними статтями проти Куліша виступили Д. Мордовець («За крашанку – П. Ол. Кулішеві». СПб, 1882) та М. Костомаров («Крашанка г. Кулиша». «Вестник Европы», 1882, № 8), які різко осудили прошляхетську орієнтацію Куліша та його зневажання поезії Шевченка. Реакційну суть суспільно-політичних та ідейно-естетичних поезій Куліша викрив І. Франко в статті «Хуторна поезія Куліша». З ним солідаризувався П. Грабовський, зазначивши, що Куліш був «прихильник православія та реакціонер з боку громадсько-політичного; до самої смерті він остався певний сьому реакціонерству…» П. Грабовський. Зібрання творів. Т. 3. К., 1960. С. 293. (Шевченківський словник. Т. 1. С. 334 – 335.)

476

Василь Михайлович Білозерський (1825 – 1899) – один з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, редактор журналу буржуазно-ліберального напряму «Основа» (1861 – 1862).

Шевченко познайомився з ним у 1844 р. в Києві, коли Білозерський учився в університеті. В Кирило-Мефодіївському товаристві Білозерський стояв на ліберально-реформістських позиціях. Весною 1847 р. за участь в товаристві його заарештували і заслали до Петрозаводська. Збереглося три листи Білозерського до Шевченка.

В «Основі» вперше побачили світ багато поезій Шевченка. Білозерський замовчував революційний характер діяльності Шевченка, прагнув показати, що творчість поета має вузько національний характер». (Шевченківський словник. Т. 1. С. 71.)

477

На полі проти слів «в Полтаве несколько благородномыслящих офицеров» примітка О. Ф. Орлова «Об сих двух офицерах я снесусь с военным министром». – Примітка документа.

478

На полі проти