Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Найбільше вразили мене палиці в руках шуцманів. Дві доби моє життя висіло на волосині, але я виборсався із лап костомахи і залишився живий. Та ба, не встигли мене визволити з кам'яної домовини, як апостоли смерті вже прийшли по мою душу. «Чудило, — подумав я про себе, — коли ти вже перестанеш дивуватися? Адже це гітлерівська Німеччина, тут на кожному кроці стикаєшся з дикістю, варварством, і дивуватися нема чого».
Коли носилки з Нагелем піднесли до однієї з машин, до них кинулася заплакана молода жінка незвичайної вроди. З нею була біленька синьоока дівчинка років п'яти. Жінка стала на коліна перед носилками, припала до зв'язаного Нагеля і заридала. Дівчинка перелякано дивилася на цю сцену. В чорному від вугільного пилу шахтареві вона спершу не впізнала батька, бо ніколи не бачила його таким. Враз вона захлипала, і в наступну мить, здалося мені, з її оченят покотилися сині сльози. І як же я здивувався, коли, придивившись, впізнав у цій жінці і дівчинці тих щасливих матір і доньку, які прогулювалися у сквері, коли нас вели з тюрми вулицями Бойтена. Тоді оця красуня-мати пояснювала своїй красуні-доньці, що благородні дядечки-поліцаї ведуть небезпечних російських бандитів у тюрму, щоб вони не робили людям зла. Виховуючи свою чарівну крихітку в дусі геббельсовської пропаганди, наївна німкеня й гадки не мала, що оці «небезпечні російські бандити» незабаром працюватимуть разом з її чоловіком у одному забої і разом з ним переживуть страшну катастрофу, намагаючись все ж таки врятувати, а не знищити Нагеля. Ясна річ, поважати Нагеля — запеклого нациста — не було за що. Більше того, ще зовсім недавно я люто ненавидів його. Але тепер, після всього пережитого мені шкода було ненависного штейгера, шкода було його красуню-дружину. Та найбільше шкода було їхнє беззахисне і безпорадне диво-дитинчатко, якому так рано довелося пізнавати жорстокість життя…
Носилки із зв'язаним Нагелем поставили в санітарну машину й повезли. Мене і Стасика шуцмани повели в душову.
Після того, як ми помилися в душовій, нас повели на медпункт. Лікар нашвидку оглянув обох, дав випити якихось порошків і сказав:
— Усе гаразд. Переломів і серйозних тілесних пошкоджень немає. Доба відпочинку і в неділю на роботу.
На цьому процедура «медичної допомоги» була закінчена. Ми вийшли у двір.
Був теплий погожий день. Сліпуче світило сонце. Яскраво зеленіла трава і ряди акуратно підстриженого декоративного чагарника. Повітря, напоєне ласкавим сонячним теплом і пахощами зелені, п'янило. Весело цвірінькали горобці в кронах дерев. Після всього пережитого в заваленому забої на глибині шестисот метрів під землею таким гарним і незвичайним здався мені цей лагідний світ, світ сонця, тепла і зелені…
Біля роздягальні ми зустріли велику групу англійських військовополонених, яких щойно привезли сюди на роботу в другу зміну. Побачивши нас, англійці жваво заговорили, привітно закивали головами. Хтось їм сказав, що ми і є ті шахтарі, яких майже дві доби відкопували і вже вважали загиблими. Нас умить оточили англійці, вони приязно усміхалися, жестикулювали, щось говорили, а потім надавали мені і Стасикові сигарет, шоколаду в плитках, пакетів із галетами і бутербродами.
— Мені не треба… — пробував пояснити англійцям Стасик. — Йому — інша річ, він росіянин… в'язень.
Та його не слухали. Англійці заспокоїлися тільки тоді, коли побачили, що нам уже нікуди дівати їхніх подарунків.
Дуже зворушені, ми щиро подякували їм і, насилу вибравшись з оточення, пішли: Стасик до воріт, а мене два веркшютці повели в табір.
Усі мої кишені були наповнені подарунками, в руках я ніс цілий оберемок коробок з галетами, печивом, шоколадом, пачки сигарет. Веркшютці поглядали на мене з погано прихованою заздрістю, а потім заговорили про те, які чудові англійські сигарети.
— Шкода тільки, що все це добро, — сказав один із них, — відбере лагерфюрер.
Я зрозумів, куди вони гнуть, і запропонував їм по кілька пачок сигарет. Злодійкувато озирнувшись на всі боки, шуцмани поквапливо сховали сигарети в кишені, заодно прихопивши і по дві плитки шоколаду.
— Якщо лагерфюрер забере в тебе все, ми підкинемо тобі зуппе, — милостиво пообіцяв один із них. Я подякував йому, а сам подумав: «Якби оце в'язень відібрав у німця хоча б одну пачку сигарет, його неодмінно б повісили як злочинця. А за те, що ці німці-поліцаї «культурно» пограбували мене, треба ще й дякувати їм…»
Коли ми підійшли до табору, з воріт саме виходила колона в'язнів, яких вели в шахту на другу зміну. Рахував їх сам Кінь.
— Хайльхитла! Гер лагерфюрер! В'язень номер 1729, який був завалений у забої, доставлений! — відрапортував один із веркшютців.
— А це що? — показав Кінь на мої відстовбурчені кишені і на пакети в руках.
— Це англійці, гер лагерфюрер. Узнали, що він пробув дві доби під землею, ну й вирішили нагодувати… Нам незручно було перечити їм… англійці все-таки…
— Англійці… аллес шайзе… — крізь зуби процідив Кінь, а потім гаркнув: — Марш за мною!
У кабінеті Фаст зажадав, щоб я усе виклав на стіл. Після цього він уважно оглянув кожен пакуночок і кожну пачку сигарет, потім вибрав найменший пакетик з бутербродами, тицьнув його мені й наказав:
— Забирайся звідси!
І тут я зробив помилку: замість-того, щоб блискавично виконати наказ, я на мить затримався, з сумом дивлячись на шоколад, пакети і пачки сигарет, що залишилися на столі. В очах Коня блиснув хижий вогник.
— Раус![22] — люто гаркнув він і вліпив мені такого ляща, що я ледве встояв на ногах, після чого кулею вилетів з кабінету.
